Глава 9

Сара

Лілі, нарешті, засинає. Я чекала цього моменту увесь день! Вона влаштувала бунт проти обіднього сну, проте й вночі не хотіла закривати очі — щось бурмотіла, вовтузилася, сварилася… поки, нарешті, не здалася. Обклавши ліжко подушками, аби мала не впала, я вмикаю нічник та залишаю її одну. Мені хочеться бодай трохи побути окремо від неї. Я люблю свою дитину, але… іноді катастрофічно сумую за часом, коли не треба було цілодобово нести відповідальність за іншу людину. 

У вітальні вмикаю телевізор. Майже без звуку, аби відразу почути, якщо Лілі почне хникати. Опускаюся на диван і, загорнувшись у плед, обіймаю подушку. Кожен вечір мене накриває тривога. Мимоволі починаю думати про своє життя й кожного разу усвідомлюю, що уявлення не маю, як бути далі… Сьогодні до цього додалося ще й почуття провини перед Хантером.

Вже доволі пізно, а він все не повертається додому. Невже йому треба тренуватися аж так багато? З подібним режимом вдома він потребуватиме тиші та відпочинку, а не малої дитини, від якої неможливо сховатися навіть за дверима власної спальні. 

Можливо, я створюю йому надто багато незручностей. Коли він запропонував мені залишитися тут, то не врахував усі труднощі. Що як зараз Хантер сидить десь із хлопцями в барі, п'є пиво, сміється й думає: "Будь проклятий той день, коли я пустив Сару у свій дім".

Мені не хочеться у це вірити, але, чесно, я не здивуюся, якщо так воно і є.

Телефон у кишені вібрує, вириваючи мене зі спіралі роздумів. Я дістаю його, бачу ім'я на екрані й стискаю пальці. Олівер.

Змушую себе відповісти якомога впевненішим голосом. Щоправда, досі хвилююсь перед розмовою з ним.

— Привіт!

— Привіт, — його голос звучить спокійно, але я знаю, що він телефонує не просто так. — Як справи?

Я ковтаю.

— Добре, — кажу майже автоматично. 

— Хантер удома?

Я кліпаю. Олівер наче прочитав мої думки!

— Ем… ще ні. Затримується на тренуванні.

— Це нормально. У них сьогодні має бути робота над помилками… І судячи із запису минулої гри, працювати доведеться багато.

— Хіба вони не виграли?

— Виграти замало, Саро. Треба виграти правильно.

Я мовчу, щоб не здатися ще більш необізнаною у хокеї, аніж є насправді.  

— Якщо у вас будуть непорозуміння або конфлікти, то обов’язково скажи мені, — додає Олівер.

— Та ні! — я вигукую це занадто голосно. — Хантер чудовий. Він веселий, співчутливий, добре ставиться до Лілі… вона його просто обожнює!

Олівер зітхає.

— А ще він невиправний бабій.

— Ну це вже мене не стосується… 

— Знаю. Я просто попереджаю… Про всяк випадок, — він позіхає. — Гаразд, доброї ночі, Саро. 

— Добраніч. І… не хвилюйся так, домовилися? — я посміхаюся, бо насправді це гріє мені серце.

— Спробую.

Я відкладаю телефон. Роблю звук трішки гучнішим та перемикаю канал, зупинивши свій вибір на шоу про подорожі. Насправді я вже бачила цей випуск, і зараз краще б пішла спати, аніж дивилася його вдруге, але хочу дочекатися Хантера. Просто переконатися, що все гаразд. 

Коли нарешті чую звук ключів у замку, підскакую на місці.

Хантер заходить, знімає куртку та кидає сумку біля дверей. Мені стає соромно через своє припущення про бар із пивом. Він виглядає настільки виснаженим, наче його тричі переїхав каток.

— Ти нормально почуваєшся? — питаю, уважно вдивляючись у його обличчя.

— Ага, — він зморено проводить рукою по волоссю. — Просто… хочу спати. Сьогодні було не тренування, а якесь пекло. 

Я відчуваю, як клубок провини знову підіймається у грудях.

— Хантере… — дивлюся йому в очі. — Пробач за ранок.

Він моргає, явно не очікуючи цього.

— За що?

— Через нас ти запізнився…

— Ой, та годі тобі! — він махає рукою й падає на диван поряд зі мною. — Це всього лише ключі. Було б гірше, якби Лілі, не знаю… підпалила дім або з’їла мій дезодорант.

Я ховаю обличчя у долоні.

— Насправді нещодавно вона дійсно намагалася з’їсти дезодорант. Господи… я жахлива мама.

Хантер знову дивиться на мене, цього разу уважніше.

— З чого ти це взяла?

— Постійно це відчуваю. Я не знаю, як зробити так, щоб вона була… спокійнішою. Чемнішою. Я мала б краще її виховувати. 

Хантер хитає головою.

— Саро, вона — дитина. Дітям не треба бути чемними. Їм лише треба бути щасливими. Це єдине їхнє завдання у такому віці. 

— Думаєш, вона щаслива?

— Впевнений у цьому!

Я відводжу погляд.

— Просто коли я побачила, як легко з нею ладнала Аліса, мені стало… якось не по собі. Чому з дівчиною, яку бачить вперше, Лілі була янголом? А зі мною перетворюється на чортеня…

— Я знаю чому так.

— Чому?

— Бо ти для неї весь світ. Вона завжди знає, що ти поруч. Що ти в будь-якому випадку її любиш. Вона не боїться бути собою.

Я трохи шокована від його слів. Не думала, що людина, яка порівнювала дитину із пандою і хотіла тримати її у відрі, здатна видавати такі мудрі речі.

— До речі, коли ти востаннє робила щось для себе? — раптом питає Хантер.

— Що?

— Ну, ти ж постійно з Лілі. Коли ти востаннє займалася тим, що приносить тобі задоволення?

Я відкриваю рот, але потім закриваю його.

— Я… я не пам’ятаю.

— Отож бо. Ти просто до біса втомлена. Від цього й такі думки.

Я вже збираюся заперечити, але розумію, що це буде брехнею.

— Колись вона піде у садочок, і я…

— У мене є краща ідея, — Хантер загадково посміхається. — Але нехай це буде сюрпризом.

— Я не люблю сюрпризи.

— Мій тобі сподобається. Обіцяю! — він відкидається на спинку дивана і заплющує очі. — А зараз йди спати, Саро. Вже пізно. Я зберу залишки своїх сил і теж піду…

— Навіть не повечеряєш?

Хантера немов блискавкою вдарило. До нього раптом повернулася життєва енергія.