Глава 8

Ранок — найгірша частина дня. Не зважаючи на те, що особливість моєї роботи вже кілька років змушує мене підійматися з першим промінням сонця, я й досі не звик до такого режиму. Ненавиджу так рано вставати. Якби моя воля, то я б на законодавчому рівні запровадив підйом о дванадцятій годині дня. І не раніше!

Але цей ранок б’є всі рекорди з паршивості. Я вимикаю будильник, і починаю повільно приходити до тями. Аж тут відчуваю щось холодне і липке на моїй щоці. Мозок ще не завантажився, тому спочатку я думаю, що це вода. Але коли відчуваю, що субстанція розмазується густим шаром, розплющую очі. 

Прямо переді мною — Лілі. Вона сидить на моїй подушці. Зосереджено наморщивши носик, немов створює арт-шедевр, старанно розмазує по моєму обличчю йогурт.

— Антел!

Ухти, вона вивчила моє ім’я? Прикольно!

Повертаюся на бік, не даючи йогурту затекти мені у ніс. І тут же, у покарання за перервану б’юті процедуру, отримую ложкою по лобі. 

— Та припини! — намагаюся відсунути малу подалі від свого обличчя.

Лілі радісно посміхається і показує мені пластиковий стаканчик із залишками того, що колись було йогуртом.

— Бяка, — пояснює вона.

— Бяка — це прокидатися від відчуття, наче когось знудило тобі на обличчя!

Я беру з приліжкової тумбочки серветки та починаю витиратися. Лілі гордо плескає в долоні, абсолютно не розуміючи, що зараз мене розриває між бажанням розсміятися і подзвонити Оліверу, аби той все ж таки забрав своїх родичів.

Саме в цей момент двері різко відчиняються, і на порозі з’являється Сара з рушником на голові.

— О, Боже! — вона закриває рот рукою й відразу кидається до нас. — Лілі, я ж залишила тебе у вітальні перед мультиком!

Я розумію, що серветки тут безсилі, тому витираю шию простирадлом — все одно доведеться прати. 

— Здається, вона вирішила, що я цікавіший за мультики. 

Лілі задоволено сміється й стрибає на моєму животі, немов перевіряючи, на скільки вистачить моєї витримки.

— Антел бяка!

— Антел не був бякою, поки ти не втрутилася! — фиркаю я, повільно злізаючи з ліжка.

Сара зніяковіло відводить погляд, помітивши що я без футболки. Нехай подякує, що сьогодні я ліг спати у штанах. Бо зазвичай обираю спати взагалі без одягу. 

— Я буквально на хвилинку пішла помити голову… Навіть не думала, що вона встигне залізти у твою кімнату.

— Ну, а вона встигла! — драматично розводжу руками. — Вітаю, Саро, твоя дитина — ніндзя! І сходи для неї — не проблема. Дарма вчора переїжджав…

Сара з безперервним потоком вибачень забирає малу й тікає з моєї спальні. А мені не залишається нічого іншого як піти у душ. 

Моя ранкова рутина зайняла удвічі більше часу, бо прибирання Сари дісталося й до санвузла. Я не міг знайти свій гель для гоління, станок та мочалку. Хто б міг подумати, що все це стоятиме у шафці за дзеркалом! Я, бляха, взагалі не знав, що за тим дзеркалом ще й полички є!

Нарешті я чистий, одягнений, майже щасливий… і готовий до роботи. Поснідати не встигаю, та й не звик робити це вдома. Зазвичай купую щось дорогою на заправці або ж колочу протеїновий коктейль вже перед самим тренуванням. 

Підхоплюю сумку з уніформою й машинально тягнуся до тумбочки, де зазвичай лежать ключі від машини. Але зараз їх там немає.

Моргаю. Ще раз оглядаюся. Та де вони?!

Я глибоко вдихаю, щоб не почати нервувати знову. Можливо, я залишив їх десь в іншому місці? Закидую сумку на плече та починаю заглядати у кожний закуток вітальні. Навіть меблі відсунув — порожньо. 

— Саро! — кричу я.

Вона виходить з кухні з чашкою кави й настільки спокійним виглядом, що мені аж заздрісно — їй нікуди поспішати. Щоправда, заздрість триває лише до того моменту, поки я не усвідомлюю, що їй доведеться сидіти вдома з дитиною. О, ні… Я краще буду тренуватися три доби поспіль, аніж залишуся з цим неконтрольованим торнадо у рожевих колготках.

— Що, Хантере?

— Де мої ключі?

— А де ти їх залишив?

— На тумбочці!

Я нервово риюся в кишенях куртки, у спортивній сумці, у холодильнику (ну раптом!). Але ключів немає. Вони просто випарувалися.

Сара, яка досі виглядає винною за йогуртову атаку Лілі, поспіхом перебирає речі на кухонному столі.

— Ти впевнений, що не загубив їх надворі? — питає вона, піднімаючи дитячу пляшечку з водою, хоч під нею ключі просто не помістилися б.

— Ні! Я вже взагалі ні в чому не впевнений! — гарчу, заглядаючи під диван. Там на диво чисто і порожньо.

Я підіймаю голову й приголомшено дивлюся на Лілі, яка сидить на килимі й грається каструлею. Зі сторони це схоже на слідчий експеримент, під час якого жираф показує, як топив у тій каструлі ляльку. 

— Лілі, — голос у мене максимально серйозний. — Де ключі?

Мала моргає великими очима.

— Тата?

— Ой, не "тата"! Зараз це на мене не подіє, — я присідаю поруч, змінюючи тон на заспокійливий, як у детектива, що допитує небезпечного злочинця. — Люба, ти випадково не бачила мої ключі? Вони такі чорні, із кнопками…

Лілі посміхається, гордо розправляє плечі й заявляє:

— Лючі буль!

Я мовчки переводжу погляд на Сару.

— Вона щойно сказала те, що я думаю?

Сара раптом стає блідою, як папір.

— Ні… Тільки не це! — хитає вона головою, а потім різко зривається з місця. — Хантере, біжи в туалет.

— Я вже сходив, поки приймав душ. 

— ЩО?! Ти пісяв у душі?!

— Усі так роблять! — я винувато відводжу погляд.

— Я не роблю! І дуже прошу тебе теж так не робити. Це ж огидно… — вона важко видихає. — Але зараз не про це. Біжи в туалет, бо напевно твої ключі в унітазі. 

Я не встигаю зрозуміти, що відбувається, як вона вже хапає мене за руку й тягне до ванної.

— Скажи, що я помиляюся… — бурмочу я, зупиняючись перед унітазом.

Сара мовчки вказує пальцем у чашу.

Я обережно нахиляюся. Чооорт… У воді, застрягши десь на півдорозі в каналізацію, видніються мої ключі.