Глава 7

Хантер

Намагаюся переварити все, що тільки-но почув.

Бляха. Я відразу зрозумів, що Сару життя не балувало. Це видно з першого погляду. Але навіть уявити не міг, що все аж настільки погано. Втрата батьків, байдужість тітки, дитинство, яке можна описати лише словом: «виживання». А потім ще й цей виродок… Та вона була зовсім дитиною, коли завагітніла від нього! Якщо зараз їй дев’ятнадцять, а Лілі вже півтора року… Дідько, я в цьому віці ще залипав у відеоігри та просив кишенькові у мами. 

Я стискаю зуби. Зазвичай мене важко довести до люті, але зараз мені реально хочеться щось зламати. Наприклад, пару кісток Раяну. Поліцейський, значить…  Чудово. Було б непогано перевірити, чи можна вибити з людини всі його «зв’язки», якщо достатньо сильно вдарити по пиці.

Я переводжу погляд на Олівера. Він теж напружений. Таке враження, що його обличчя висічене з каменю. Впевнений, він зараз думає приблизно про те ж саме, що й я.

— Все буде добре, Саро, — вкотре повторює Маккей. — Ти правильно зробила, що звернулася до мене. 

Це, напевно, перший раз, коли я бачу Олівера настільки розгубленим. Навіть коли він ледь не втратив Алісу та летів за нею в іншу країну, здавався більш зібраним. А зараз тупо не знає, як впоратися з такою кількістю емоцій. Він ніколи не був людиною, яка легко говорила про почуття. Тим паче коли ці почуття болючі.

Знову зітхає, проводить долонею по потилиці й, здається, намагається зібратися з думками.

— Я принесу іграшку для Лілі, — нарешті каже він. — Хантере, ти підеш зі мною.

— Та ні, не хочу на двір. Там дощ починається…

— Ти йдеш зі мною, — цідить крізь зуби та підморгує. 

До мене тільки зараз доходить, що Маккей просто хоче поговорити зі мною на одинці. І навіщо? Тут же всі свої!

Я кидаю короткий погляд на Сару. Вона виглядає втомленою. Гаразд, їй треба перепочити, а не знову повертатися до важких тем. Тому, зітхнувши, я мовчки йду за Олівером на вулицю.

— То яка там іграшка? — питаю я, накидаючи на голову каптур. Сраний дощ періщить з такою силою, що, здається, пробивається навіть під куртку. — Дай вгадаю… Плюшевий ведмідь? 

— Жираф, — коротко відказує Олівер.

— Жираф? Так у нас вже є жираф!

— У нас?

— Гаразд, у Лілі… Але Сара вчить її ділитися, тому я теж зможу гратися.

Олівер не сміється. Він відчиняє дверцята машини, риється на задньому сидінні й, нарешті, витягає жовтого жирафа завбільшки з половину зросту племінниці. Проте замість того, щоб одразу повертатися в дім, він притримує мене за плече й зосереджено дивиться прямо в очі.

— Що? — я кривлюся.

— Слухай… — роззирнувшись, він дістає з кишені гаманець.

У мене очі лізуть на лоба. 

— Маккею… — починаю, підозрюючи щось не те.

— Візьми, — каже він твердо. — Це за те, що Сара житиме в тебе. Орендна плата. Ну і… їжі нормальної купиш.

Я відштовхую його й відступаю на крок.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно. 

— Та йди до біса! — фиркаю. — Не потрібна мені ніяка плата!

— Я просто хочу бути впевненим, що ви ні в чому не будете мати потреби.

— Моєї зарплати цілком вистачить! Я не ідіот. Обдумав все до дрібниць перед тим, як запропонувати Сарі жити у мене!

Ой, та брешу, звісно. Нічого я не обдумував. Але Оліверу про це знати не обов’язково.

Маккей мовчки дивиться на мене кілька секунд, потім зітхає, прибирає гроші назад і злегка чухає підборіддя.

— Гаразд… Але тоді давай домовимося про ще одну річ. 

— Ну. Здивуй мене.

— Тримайся від Сари на відстані.

Я зводжу брови.

— У сенсі? Вона ж тепер живе у мене. 

— Ти мене зрозумів, — його тон настільки холодний, що мене пробирає до кісток.

Я скоса дивлюся на нього, намагаючись розгадати логіку. 

— Постривай. Ти вважаєш, що я кинуся зваблювати твою сестру?

— Ти інакше не можеш. Для тебе кожна дівчина — претендентка на секс. 

— Неправда!

— У тебе навіть зараз на шиї слід від помади. І, закладаюся, ти не годен пригадати ім’я тієї, від кого отримав засос.

— Бо я не питав, як їх… тобто її звати! — моя спроба виправдатися з тріском провалюється. — Зрозумій… це лише хокейні зайки. Я не винен, що вони дуріють від мене. 

Олівер нервово проводить рукою по волоссю.

— Слухай, — додає він, видихаючи. — Сара багато чого пережила. Вона не якась твоя випадкова подружка. Якщо ти, не дай Боже, почнеш до неї залицятися…

— Та не почну! 

— … відірву тобі яйця.

Я кліпаю.

— Жорстко.

— Але ефективно, — спокійно відповідає Олівер.

Я дивлюся на нього, борючись із бажанням матюкнутися.

— Слухай, друже, ти мене образив. Я не збирався до неї залицятися! У мене навіть думок таких не виникало.

— Поки що.

— Господи, та я не збираюся взагалі! — закочую очі. — Так, вона доволі приваблива, але…

— Стоп! — він пускає блискавки з очей. — Навіть не продовжуй!

Я піднімаю руки вгору, здаючись.

— Окей, все, все, я зрозумів. Ніяких стосунків із Сарою.

Олівер ще трохи свердлить мене поглядом, потім мовчки киває і повертається до будинку, стискаючи жирафа в руці. А я стою на місці ще кілька секунд — чекаю поки холодний дощ приведе мене до тями.

Як тільки Олівер і Аліса їдуть, я нарешті усвідомлюю, що підписався на екстремальне випробування довжиною в місяць. Це навіть цікаво. Мені давно хотілося спробувати щось нове. Щоправда, мої ідеї зводилися до проживання на тропічному острові або занять серфінгом. Але, схоже, жити з маленькою дитиною ще складніше. І небезпечніше.

Перше випробування не змушує себе чекати. Лілі, яка досі чемно сиділа у Сари на руках, раптом спритно зіскакує вниз і кидається досліджувати простір. Маленькі ніжки ляскають по підлозі, крихітні ручки тягнуться до всього, що здається цікавим. Відколи їй стало краще, вона перетворилася на домашнє торнадо.