Глава 6

Аліса сама робить чай, бо мені доводиться нашвидкуруч приготувати сніданок для Лілі. Вона кидає погляд на малу, а потім підхопивши і свою чашку, і тарілку з дитячою їжею, прямує у вітальню. 

— Ми з подружкою трохи відійдемо, — каже, підморгуючи  до Лілі. — Вам і без нас є про що поговорити.    

— Це дуже мило з твого боку… Проте я сумніваюся, що тобі вдасться нагодувати її, — усміхаюся. 

— А мені цікаво випробувати свої сили, — самовпевнено відповідає вона й за руку веде Лілі у вітальню.

Я дивлюся їм услід, поки погляд Олівера не починає пропалювати шкіру на моїй щоці. Він мовчить, але його темні очі палають нетерплячістю.

Я сідаю за стіл і кладу руки на коліна, намагаючись зібратися з думками. З чого почати? Як узагалі можна розповісти історію, в якій стільки болю?

— Я так розумію, що ти нічого не знаєш про наших батьків? — питаю нарешті.

Олівер хитає головою.    

— Нічого. Крім їхніх імен.   

Я на секунду заплющую очі, перш ніж почати.

— Вони були алкоголіками, — рубаю правду без зайвої підготовки. —  Запійними. Це почалося ще до твого народження, а з роками ставало тільки гірше. Я навіть не можу пригадати, коли востаннє бачила їх тверезими. Мама навіть у садочок по мене приходила настільки п’яною, що вихователька відмовлялася відпускати мене додому.

Олівер мовчки стискає щелепи.

— Соцслужби відібрали тебе ще немовлям, — продовжую я. — Мені про це розповіла тітка. Сказала, що батьки спочатку намагалися тебе повернути, але дуже швидко здалися. Ти просто… перестав для них існувати.

Його обличчя не змінюється, але я бачу, як він сильніше напружує пальці на чашці. Напевно намагається приховати біль. Навіщо? Переді мною точно не обов’язково виглядати сильним.

— Вони не працювали, постійно були вдома, проте майже не звертали на мене уваги. Я була завжди голодною. Просила сусідів, аби вони мене нагодували. До нас додому приходили соцслужби, перевіряли… грозилися, що відберуть і мене. А потім…

Я роблю паузу, згадуючи ту ніч.

— Мені щойно виповнилося п’ять. Був холодний вечір. Батько розпалив камін, щоб обігріти кімнату, але навіть не помітив, як розлив пальне на килим.

Я закушую губу.   

— Вночі полум’я перекинулося на меблі. А потім — на стіни.

Олівер мовчки дивиться на мене.     

— Вони навіть не прокинулися. Пожежа швидко охопила будинок. Я пам’ятаю, як задихалася від диму, як кричала, але вони не реагували. Я вибігла надвір, бо не знала, що ще робити.

Я на секунду замовкаю, проковтуючи гіркий клубок у горлі.

— Будинок згорів повністю. Вони не встигли вибратися.

— Господи… — прошепотів Олівер.

Я опускаю погляд на свої пальці. Там і досі є сліди від опіків.

— Тітка оформила опікунство, але не тому, що сильно хотіла піклуватися про мене. Вона просто отримувала соцвиплати. Їй було все одно на мене. Мене більше виховувала вулиця, аніж вона.

Я видихаю і піднімаю голову.   

— Тепер ти знаєш, яким було моє дитинство.    

Олівер мовчить. Він довго дивиться на мене. А потім підводиться.   

Я ледь встигаю зреагувати, як він підходить і просто… обіймає мене. Я на мить застигаю, не знаючи, що робити. Але потім все ж дозволяю собі притулитися до його плеча. Дивне відчуття… Мені чомусь дуже хочеться плакати, але я не плачу. Ніколи не плачу.

— Пробач, що мене тоді не було поруч, — шепоче він.

— Ти теж був дитиною.      

— Але тепер я тут, — його голос хрипкий. — І більше ти не будеш сама. 

Мені так хочеться вірити у ці слова… Але вони звучать аж надто добре, як для правди.

Олівер відпускає мене і повертається за стіл. Напружений, зосереджений, ніби розбирає по шматочках все, що тільки-но почув.  

Я ж прислухаюся до тиші у вітальні. Ніяких дитячих протестів, істерик чи маніпуляцій. Невже Аліса дійсно спокійно годує Лілі? Чомусь не відчуваю радості з цього приводу… Напевно, я погана мама, якщо стороння людина краще ладнає з моєю дочкою, ніж я сама. 

— Як ти мене знайшла? — озивається Олівер, вириваючи мене з думок.

Я знизую плечима.    

— Це ніколи не було таємницею. Тітка, знала в якому інтернаті ти зростав. Вона завжди вихвалялася, що має племінника, який грає у хокей. Це була її улюблена тема розмов… особливо у компанії подруг.

— Чорт забирай… — тихо бурмоче Олівер, потираючи перенісся. — Але вона жодного разу не навідувала мене.   

— А навіщо? — я хмикаю. — Їй було байдуже. Вона просто використовувала твою історію як спосіб справити враження. Ти був для неї радше цікавою деталлю біографії, ніж реальною людиною.

Я замовкаю, розуміючи, що тільки-но додала йому чергову порцію неприємних емоцій. Але Олівер не виглядає здивованим. Схоже, що підсвідомо він завжди це розумів.

— А чому ти не звернулася до мене раніше? — його голос тихий, але твердий. — Якщо знала, хто я. Чому не приїхала? Чому бодай не написала? 

Я опускаю погляд на свої руки.

— Бо не знала, як ти відреагуєш.   

Олівер напружується, але мовчить, дозволяючи мені продовжити.

— Ти… ти виглядав щасливим, — я несміливо підводжу на нього очі. — У тебе було все. Друзі, кар’єра, улюблена справа. Я бачила, як ти граєш, як тебе підтримують фанати, як журналісти беруть у тебе інтерв’ю… Я розуміла, що ти не потребуєш сестри, про існування якої навіть не здогадуєшся. А мої проблеми тебе тим паче не обходять.

— Ти подумала, що станеш тягарем?

— А хіба ні? — тихо запитую я. — Моє життя завжди було паскудним.

Олівер різко зводиться на ноги й проходжується кімнатою. Напруга в його плечах відчувається фізично.

— Я… я не знаю, що сказати, — нарешті шепоче він. — Мені треба це переварити. Але, Саро, ти не стала б тягатем. Чесне слово.

Я кусаю губу.     

— Ну, тепер у мене вибору не залишилося.

Він зупиняється й дивиться на мене.

— Чому?