Глава 5

Сара

Лілі спить, розкинувши руки та відкривши ротик. Її дихання рівне, спокійне, а маленькі пальчики смикаються уві сні. Я теж мала б зараз спати, але не можу. Очі вперто відмовляються закриватися. Голова гуде після вчорашньої ночі, повіки важкі, та варто мені заплющити їх, як одразу ж накочує хвиля тривоги.

Мені просто треба на свіже повітря та кілька хвилин абсолютної тиші.

Зітхаючи, я обережно зсуваюся до краю ліжка. Намагаючись не потривожити малу, аби виграти собі ще трохи часу. Але перш ніж встати, мій погляд випадково падає на її крихітні зубки. Я завмираю.

Що?..

Я нахиляюся ближче, зосереджуючи увагу на нижній щелепі. Так і є. У неї з’явився новий зубчик!

Я ледь стримую сміх. Ось воно що! Тому вона так мучилася вночі. Кожен її зуб завжди супроводжувався маленьким апокаліпсисом. А я вже навигадувала собі бозна що й збиралася бігти до місцевого педіатра.

Тепер головне — сподіватися, що більше жоден новий зуб не вирішить вилізти найближчими днями. Досить з мене.

Я обережно торкаюся її щічки, і вона невдоволено мружиться, мугикаючи уві сні. Нарешті температура відступила.

Раптом на тумбочці вібрує телефон. Я підскакую на місці та поспіхом натискаю зелену кнопку, беручи слухавку — не хочу, аби дзвінок розбудив малу. Напевно, це Хантер. Він, мабуть, хоче дізнатися, як ми тут.

— Привіт! — кажу пошепки, навшпиньках виходячи зі спальні.

Але у відповідь чую холодний, моторошно знайомий голос.

— Привіт, люба.

Серце стискається від страху. Телефон мало не випадає з рук.

Ні, це не Хантер.

Це він. Раян.

— Я радий чути тебе, — його голос м’який, навіть грайливий, але я знаю, що за цією тональністю ховається злість. — Вже навіть скучив.

Мої пальці стискаються. У грудях наростає страх.

— Залиш мене в спокої, — шепочу, але голос зривається.

— О, Саро, ми ж обоє знаємо, що це неможливо, — він посміхається. Я бачу це перед собою навіть без його фізичної присутності. — Ти вкрала в мене мою доньку. Думаєш, я так просто це залишу?

Я не відповідаю. Не можу. Жодні слова не допоможуть. Він не слухатиме мої пояснення. Йому завжди було байдуже.

У горлі з’являється клубок. Груди стискає так, що дихати стає важко.

Хочу перервати дзвінок. Просто заблокую ще один номер. Цього вистачить на день чи два. Але тут роздається стукіт у вікно.

Я підскакую і починаю тремтіти.

Він знайшов мене. Господи, він знайшов мене! У грудях вибухає паніка, боляче здавлюючи ребра. Ні, ні, ні, тільки не це!

Я відступаю на кілька кроків назад, стискаючи телефон у руках так сильно, що кісточки біліють. Шкіра вкривається холодним потом. Кидаю швидкий погляд на сходи. Лілі ще спить. Поки що вона у безпеці. Якщо треба, я готова захищати ті сходи ціною власного життя, але піднятися йому не дозволю.

Що робити? Мене затоплює паніка. Ненавиджу це відчуття. Почуваюся нікчемною, ніяк не можу взяти себе в руки

Ще один стукіт. Цього разу голосніший.

Я затамовую подих. Треба щось робити. Обережно крадучись, прямую до вікна. Пальці стискають край підвіконня, я нахиляюся вперед і… Мені вистачає секунди, щоб зрозуміти, що це не Раян.

Полегшення лавиною скочується з моїх плечей.

На ганку стоїть високий хлопець у темному светрі. Його риси здаються знайомими, хоч я ніколи не бачила його вживу. Поряд ще одна фігура — дівчина, трохи нижча за нього, в яскравій куртці.

Це Олівер.

Я судомно ковтаю повітря, намагаючись заспокоїти серцебиття.

Ще один стукіт. А потім голос:

— Хантере, ти вдома? Відчиняй, а то ми змерзнемо тут!

Я знову дивлюся на хлопця у светрі. Він теж виглядає дещо напруженим.

Мій брат. Мій рідний, старший брат.
 

Серце все ще гупає, немов намагається вибратися з грудей. Але тепер уже не від страху, а від усвідомлення того, що я стою за кілька метрів від єдиної рідної людини.

Олівер нетерпляче барабанить пальцями по рамі дверей. Аліса кутається в куртку, дмухає на руки й щось шепоче йому на вухо.

Я хапаю повітря, ніби виринаю з води, й, нарешті, відкриваю двері.

— О, Дякую! — з полегшенням каже Аліса, заходячи всередину першою. — Надворі собачий холод.

Олівер ступає за нею… але зупиняється на порозі.

Його темні очі ковзають по мені з ніг до голови. Він ніби намагається вчитатися в кожну лінію мого обличчя, кожну деталь.

Я теж дивлюся на нього, мов зачарована. Знайомий овал обличчя, темно-карі очі, гострі вилиці. Він здається старшим свого віку. Можливо через міцну статуру та щетину на щоках…Зовсім не схожий на мене, але водночас уже рідний.

 — Заходь, — нарешті видавлюю я.

Олівер мовчить ще мить. Вагається, немов боїться мене, але потім все ж переступає поріг. Його рухи напружені. Погляд зосереджений і дещо холодний. Здається, він навіть не кліпає. Що ж… Олівер не довіряє мені. І я не дивуюся. Сам факт, що він взагалі приїхав вже багато значить.

— Хантер вдома? — запитує він нарешті.

Я заперечно хитаю головою.

— Ні, він поїхав на гру. 

— Ага… — бурмоче Олівер, оглядаючись довкола.

Аліса тим часом скидає куртку, потирає руки й усміхається мені. Моя свідомість хапається за цю посмішку як за рятівне коло. Не знаю, як з Олівером, але з цією дівчиною я точно порозуміюся.

— Рада познайомитися, — її голос м’який і доброзичливий. — Я Аліса.

— Знаю, — відповідаю чесно. — Я… бачила статтю про ваші заручини. До речі, вітаю.

Вона сміється.

— Дякую! Якби ти приїхала на кілька тижнів раніше, то якраз потрапила б на вечірку з цього приводу.

Олівер хмикає й відводить погляд.

— А де наша племінниця? — цікавиться Аліса, беручи до рук м’якого жирафика Лілі. 

— Вона нагорі. Вночі влаштувала нам адреналін-шоу з істерикою і температурою на честь нового зуба… А тепер відсипається.