Глава 4

Як тільки Сара сказала, що приготує вечерю, я зрозумів три речі.

Перше: вона вже стала моїм другом.

Друге: вона велика оптимістка, якщо розраховує знайти нормальні продукти.

Третє: Лілі, схоже, налаштована допомагати.

І ось ми вже стоїмо на кухні. Сара перебирає мої стратегічні запаси (а їх не так багато), Лілі сидить на підлозі й гризе дерев’яну ложку, а я… ну, я, як справжній чоловік, не знаю, куди себе приткнути, щоб створити видимість допомоги. 

— Так, — кажу, хрумкаючи печивом і роззираючись. — Є одна проблема.

Сара, не відриваючись від вмісту холодильника, кидає на мене короткий погляд.

— Одна? Хантере, тут цілий набір проблем. У тебе в холодильнику окрема екосистема із плісняви. 

— Окей, тоді дві проблеми. Я боюся, що Лілі покалічиться… Цей будинок не пристосований під маленьких дітей. Треба створити для неї якусь безпечну зону. 

Ми обидва переводимо погляд на Лілі, яка з найсерйознішим виглядом на світі продовжує смоктати ложку. Сара задумується, оглядається довкола.

— Хм… та наче все гаразд.

— Можемо посадити її в коробку з-під пральної машини! Я спеціально її не викидав, бо знав, що рано чи пізно вона знадобиться. 

Сара скидає на мене такий погляд, ніби я зійшов з глузду.

— Або у перевернуте відро? — додаю обережніше. — Вона сидітиме у відрі?

— Господи, Хантере… Припини. З нею і без відра все буде гаразд.

— Впевнена?

— Так. 

Я вдаю, наче заспокоївся, проте все одно боковим зором слідкую за малою. Дякувати хокею, у мене відмінна реакція, і я сподіваюся, що зможу спіймати її у разі небезпечної ситуації.

— Гаразд, з чого починаємо? — питаю я, закочуючи рукави.

— По-перше, не заважай, — автоматично відповідає Сара, але, побачивши мій ображений вираз обличчя, зітхає. — Добре, можеш допомагати. Я все одно не впевнена, що зможу нормально орієнтуватися на твоїй кухні. 

— Я ж готую…

— Печиво, яким можна вибити зуби?

— Я ще вмію варити український борщ, — самовпевнено посміхаюся. — Якось пригощу.

— Не варто.

Сара дивом знаходить у морозилці курку. Напевно, відкопала з вічної мерзлоти. Якщо не помиляюся, ту курку купував ще Олівер, а відтак вона пролежала серед снігів десь пів року. 

— Тобі довіряю овочі, — наказує вона, простягаючи мені ніж.

Я впевнено хапаю його.

— Легкотня.

Коли я берусь за картоплю, Лілі раптом починає сміятися. Таке враження, що вона кепкує з мене. Наче сама може почистити краще!

— Радий, що підняв тобі настрій… — бурмочу, коли ледь не впускаю картоплю на підлогу. 

— Ти їй чомусь подобаєшся, — відповідає Сара.

— Що значить чомусь? — хмикаю. — Я всім подобаюся. Хіба тобі ні?

Сара відводить погляд.

— У мене дещо насторожене ставлення до осіб чоловічої статі…

— Якісь проблеми з батьком Лілі? Я вгадав?

У відповідь вона лише важко зітхає, а потім поспішає змінити тему:

— Картоплі достатньо. Зараз зробимо пюре.

Я мию руки й підходжу убік. Вдаю, ніби шукаю потрібну тарілку, але сам спостерігаю за Сарою. Ні, що б там не казав Олівер, вона не схожа на людину, яка здатна когось ошукати. Скоріше навпаки… це її образили. Видно, що у неї за плечима є гіркий досвід, який вона так старанно намагається приховати.

— Майже готово! — з посмішкою обертається.

 — Що б ти робила без мене?

— Можливо, приготувала б вечерю удвічі швидше…

Я закочую очі.

— Ти точно сестра Маккея. Тут навіть ДНК робити не треба.

За вечерею атмосфера виходить майже… сімейною. Лілі розмазує пюре по столу, а потім злизує його звідти, як кішка. Сара, немов під сильним заспокійливим, ігнорує те, що її дитина по вуха вимастилася в їжу. Дивно, та мені подобається ця атмосфера затишку. Зазвичай, коли мені хочеться відчути щось подібне, я навідуюся у гості до мами. Але зараз вона переїхала жити до свого… хлопця, якщо таким словом можна назвати мого тренера. Він ще так скалка у дупі. Тому в його домі я не частий гість. Знаєте, не дуже приємно, коли під час вечері починається аналіз минулої гри чи розбір польотів. 

— Смачно, правда? — питаю я, із задоволенням вдихаючи аромат смаженої курки.

— Ага, — киває Сара. Вона витирає рот Лілі серветкою, отримуючи у відповідь невдоволене скиглення малої.

— Я б сказав, що це завдяки моїм кулінарним талантам…

— Не перебільшуй.

Я зітхаю, а потім, сам того не очікуючи, кажу:

— Моя мама була б у захваті від цього всього.

Сара піднімає голову.

— Від чого?

Я на мить вагаюся.

— Від самого факту що я, нарешті, вечеряю нормальною їжею, а не замороженими нагетсами.

Сара всміхається, але я бачу в її очах цікавість.

— Ти близький з нею?

— Ну, вона мене виховала. Одна.

Це не те, що я зазвичай розповідаю людям. Але Сарі чомусь кажу. Можливо, тому що вона зараз теж одна з дитиною на руках.

— Вона була суворою. Хотіла, щоб я завжди боровся за своє місце під сонцем. Мабуть, тому я і став тафгаєм. 

— Але тобі ж подобається те, що ти робиш?

Я стежу за Лілі, яка зараз весело ляскає долонею по тарілці.

— Тафгай — це більше, ніж просто роль у команді, — знизую плечима. — Це про те, щоб захищати своїх. І, знаєш, навіть не завжди на льоду.

— Думаю, я це розумію, — промовляє стиха.

Ми дивимося одне на одного. Тиша не напружена. Вона просто є.

— Гаразд, — підіймаю порожню тарілку. — А тепер я, як справжній джентльмен, маю помити посуд.

— Тоді я спробую відмити свою доньку. Можна скористатися твоєю ванною?

— Звісно! Почувайся як удома. 

Сара бере Лілі на руки та несе у напрямку ванної.

— Тут навіть краще, ніж удома… — чується з іншої кімнати. 

Не знаю, що там сталося у її житті. Але я щиро співчуваю.