Глава 3

Хантер

Я сиджу у вітальні, втупившись у миску з дитячою кашею. Доволі непоганою кашею, треба зазначити. Собі таку купити чи що… Готується швидко, пахне божественно і навіть холодною смакує краще, ніж мої кулінарні шедеври. Стоп. Я не про те думаю.

Сестра. Маккея.

Якби мені вчора хтось сказав, що у нього є родичі, я б розсміявся, мовляв, це повна маячня. Олівер ріс у дитбудинку, його єдиною родиною була команда, друзі, тренери. Тепер ще Аліса. Він ніколи не говорив про якісь зв’язки з минулим, бо, наскільки я знав, у нього їх просто не було.

А тепер ось Сара. Дівчина, яка очевидно приїхала до нього в пошуках захисту. Молода, виснажена, з дитиною на руках. Чорт забирай, як він на це відреагує?

Я важко видихаю й тру рукою обличчя. Хто б міг подумати, що початок мого ранку буде саме таким? Думаю, я б міг ще довго перетравлювати всю цю інформацію, але тут нарешті завібрував телефон. Я мало не розплескав останні ложки свого сніданку, коли побачив, що це Маккей.

— Та нарешті, йолопе! — гаркаю я, миттєво відповідаючи на виклик. — Де тебе носило?!

— Я взагалі-то на спортивних зборах. Ти б теж на них був, якби трохи відповідальніше ставився до роботи… — звучить втомлений голос Олівера. — Чому так наполегливо дзвонив? У тебе що, пожежа?

— Було б легше, якби просто пожежа, — фиркаю, встаючи й починаючи ходити туди-сюди. — Слухай, сядь, якщо стоїш. Тримайся за щось міцне. В мене для тебе новина…

— Господи, та просто скажи, — в голосі друга з’являється нетерплячість. 

Я роблю паузу, готуючись до феєрверка емоцій.

— У тебе є сестра!

Настає мертва тиша. На якусь мить мені навіть здається, що зв’язок обірвався.

— Що? — холодно питає Олівер. Геть не та реакція, яку я очікував. 

— Сестра, Олівере. Офіційно. З усіма доказами… напевно. Бо я документів не вимагав.

— Це жарт? Якщо так, то якийсь тупий.

— Я б не став жартувати на цю тему, — відказую, скоса поглядаючи вгору, де моя гостя, мабуть, досі сидить біля своєї доньки. — Її звати Сара, вона молодша за тебе, і щойно приїхала у Фростгейт… з дитиною.

Знову мовчання.

— Стоп. Ти серйозно? — врешті запитує Олівер, і я навіть без відеозв’язку знаю, як у нього зараз звужуються очі.

— Абсолютно.

— І вона з’явилася просто зараз? Чудовий збіг, чи не так? Як тільки я підписую контракт у НХЛ, стаю знаменитим та отримую пристойний гонорар, раптом знаходиться якась "сестра".

Я стискаю щелепи.

— О, тільки не починай, — гарчу у відповідь. — Я тебе прошу.

— Що? — тепер вже Олівер злий. — Ти навіть не розумієш, наскільки це підозріло! Вона може бути звичайною аферисткою.

— А ти навіть не намагаєшся розібратися! — я вже мало не кричу. — Та глянь ти хоч раз ширше! Вона не виглядає, як людина, яка хоче віджати у тебе гроші чи славу. Вона виглядає… як дівчина, яка не знає, куди їй іти.

Олівер мовчить.

— Послухай мене, — додаю вже спокійніше. — Вона виснажена. У неї мала дитина. І вона не разу не питала про твої гроші. Навіть не натякала.

— Хантере…

— Я розумію, що ти звик бути сам по собі, але, блін, іноді варто давати людям шанс!

З того боку зітхання.

— Дай їй слухавку.

Я випрямляюся.

— Зараз! Але поводься нормально, щоб мені не було соромно за тебе.

Сподіваючись, що Олівер не зіпсує перше враження про себе, підіймаюся на другий поверх. Двері до кімнати Олівера трохи прочинені. Я зазираю всередину.

І… завмираю.

Сара заснула поруч із Лілі.

Мала згорнулася клубочком, поклавши голову їй на плече. Її маленька ручка стискає ланцюжок на маминій шиї, ніби вона так спокійніше засинає. Сара теж спить. Густе каштанове волосся розсипалося по подушці, дихання рівне, спокійне. Не знаю чому, але я не можу відвести погляду від цієї картини. Є у ній щось таке… затишне. І абсолютно незвичне для мого дому.

Я кліпаю, відчуваючи, що завис на місці. Та ну, Хантере, ти що, милуєшся?

Оговтавшись, я навшпиньки відступаю назад і закриваю двері. Потім, спустившись вниз, знову підношу телефон до вуха.

— Вона спить, — шепочу я, щоб її не розбудити.

— Тобто? 

— Я сказав, що вона спить. Тому ти поговориш з нею завтра, коли приїдеш. 

Олівер знову зітхає.

— Я не можу кинути збори!

— Можеш! Вигадай щось, — ледь не благаю, а потім додаю: — Або ти приїдеш сам, або я напишу Алісі. Тоді вона тебе змусить.

— Ти маніпулятивний покидьок, — гарчить Маккей у відповідь.

Я усміхаюся.

— Ти маєш дві доби, Олівере. Інакше я почну діяти.

***

Не скажу, що я найбільший чистюля на світі, але коли у твоєму домі несподівано з’являється гостя (ще й з дитиною!), хочеться створити бодай ілюзію порядку.

Поки Сара з Лілі ще нагорі, я швидко збираю розкидані по вітальні речі. Кросівки — до шафи, хокейне спорядження — в сумку, светр, який валявся на підлозі бозна скільки часу, нарешті відправляю у кошик із брудною білизною. Як і рушник, яким учора витер розлите пиво.

Потім проводжу рукою по столу, стираючи крихти, і задоволено хмикаю: майже ідеально.

Окей, «майже» — ключове слово, бо безлад усе одно є. Але якщо не вдивлятися, то здається, що я не повний свинтус.

Я якраз задоволено відкидаюся на спинку дивана, коли чую кроки. З другого поверху спускається Сара, а за нею, обережно обмацуючи ніжкою кожну сходинку, Лілі.

Мала виглядає значно бадьорішою, проте її щоки досі червоні, а очі припухлі від плачу.

— О, прокинулися, — кажу я, посміхаючись малечі.

Намагаюся приховати, що її присутність катастрофічно вибиває мене з рівноваги. Насправді я боюся дітей. Вони в мене асоціюються з обмеженням свободи та безкінечними турботами.

Я взагалі-то й сам іноді забуваю поїсти, тож думка про те, що треба відповідати за когось іще, здається мені катастрофою.

— Так. Я навіть не зрозуміла, як заснула, — ніяковіє Сара, сідаючи навпроти.