Глава 2

Хантер дістає телефон, аби зв’язатися з Олівером. Я не вірю, що цей момент настав. Хвилювання накриває мене з новою силою. Я все зробила неправильно. З’явилася без попередження. Увірвалася у його життя, навіть не спитавши дозволу. Він має повне право відмовитися від спілкування зі мною. Я навіть не зможу ображатися, якщо саме так і станеться. 

— Та що ж таке… — бурмоче Хантер. Я спостерігаю, як він спершу чекає, потім морщиться і закочує очі.

— Ще доволі рано, — чіпляюся за ниточку надії. — Напевно краще набрати пізніше.

— Спочатку просто не бере слухавку, — невдоволено бурчить, знову набираючи номер. — А потім скидає виклик. Гівнюк! — раптом закриває рота рукою —  Ой, пробач за лексикон… напевно, при дитині таке не можна говорити.

Я посміхаюся. 

— Тільки якщо не хочеш, щоб це стало одним з її перших слів, — забираю у малої пульт від телевізора, який вона потягнула до рота. — Облиш Олівера. Може, він зараз зайнятий.

— Може, але це не виправдовує його безвідповідальність, — він нахиляється вперед, спершись ліктями на коліна. — Взагалі-то, якщо я дзвоню йому три рази поспіль, це означає, що я потребую допомоги. А раптом його найкращий друг потрапив у в’язницю або помирає? Та Маккею, схоже, однаково начхати на обидва варіанти.

— Ти сказав, що він грає в НХЛ, так? — користуючись нагодою, намагаюся дізнатися про брата більше.

— Ага, в «Оттава Сенаторс». 

Я знаю цю команду. Мій колишній вболіває за них… 

— А… він щасливий? — питаю я, сама не знаючи, чому це так важливо.

Хантер кидає на мене короткий погляд, потім знизує плечима.

— Думаю, так. А чому йому бути нещасним? У нього робота мрії та дівчина за якою він пхався аж на інший континент. — він посміхається, ніби пригадав щось смішне. — Донька колишнього тренера, між іншим. 

Я ловлю себе на тому, що всмоктую кожне слово. Є дівчина. Іноземка. Ясно…

— А він давно живе в Оттаві?

— Декілька місяців, відколи почав грати за нову команду. Тут вони бувають раз на пару тижнів, провідують батька Аліси… ну і мене заодно, — він знову натискає виклик і, почувши короткі гудки, бурмоче: — Блін. Або спить, або на тренуванні. Доведеться почекати.

Моя грудна клітка стискається. Очікування зводить мене з розуму. Доводиться докладати титанічних зусиль, аби не схопити речі та разом з Лілі не втекти. Єдине, що зупиняє мене — це відсутність місця, куди можемо податися. Готелі ще закриті, а на вулиці дощ.

— Який він взагалі? 

Хантер трохи нахиляє голову.

— Що саме тебе цікавить?

Я знизую плечима.

— Не знаю. Все.

— Навіть не знаю, з чого почати, — він відкидається на спинку крісла, ніби готується розповідати довгу історію. — Гаразд, тоді коротко: упертий, саркастичний, страшенно відповідальний. Завжди прикидається байдужим, але насправді переймається за кожного, кого вважає своїм. Ну і, звісно, він зациклений на хокеї.

Я ледь помітно усміхаюся.

— А він колись згадував про сім’ю?

Хантер хитає головою.

— Не дуже. Він ріс у дитбудинку. Батьків не знає і каже, що знати не хоче. Він сильно ображений… 

Щось у мені боляче стискається. Я його розумію. Теж не хочу чути про батьків. Якби наді мною не взяла опіку тітка, то я б теж потрапила у дитбудинок. Хоча, навіть не знаю, де краще. Моє життя з рідними важко назвати солодким. 

— Шкода його… — тільки й кажу.

Хантер уважно дивиться на мене, ніби намагається скласти пазл у голові.

— А як щодо тебе? Розкажеш про себе? Чому ти вирішила шукати Маккея тільки зараз?

Мої легені стискаються від страху.

— Я… мені треба погодувати малу. 

Хантер розводить руками. Здається, він відразу зрозумів, що я не налаштована обговорювати з ним своє особисте життя. 

— Так, звісно, — він ніяково дивиться на Лілі. — Пригодувати щось? 

— Мені б кип’ятку, щоб кашу заварити…

— О, дякую, що не загадала щось складніше. Кип’яток я роблю майстерно!

Він поспішає на кухню, немов тільки й чекав можливості перевести подих подалі від мене. Я проводжаю його поглядом, а Лілі чомусь починає плакати. Сподіваюся, гаряча їжа її заспокоїть. 

***

Я розкручую кришку контейнера з дитячим харчуванням, намагаючись не звертати увагу на скиглення Лілі. Вона крутиться у мене на колінах, хапає ручками мій светр і скаржиться на життя у своїй дитячій, але дуже наполегливій манері.

— Давай я допоможу, — пропонує Хантер, нахиляючись ближче.

Я автоматично хочу відмовитися, але потім ловлю себе на думці, що насправді це було б непогано.

— Можеш потримати Лілі? — я кидаю на нього оцінюючий погляд.

Він буквально застигає на місці, ніби я щойно запропонувала йому потримати у руках вулик з дикими бджолами.

— Е-е-е… — Він переводить погляд з мене на дитину, потім знову на мене. — А це… безпечно?

— Для кого?

— Для всіх нас.

Я видихаю.

— Вона не вибухне у тебе в руках, якщо ти про це.

Хантер виглядає не надто переконаним, але обережно підставляє руки.

— Гаразд. Але якщо я щось зроблю не так… то просто май на увазі, що я цього не планував.

Я вкладаю Лілі йому в обійми, і він миттєво напружується. Тримає її так, ніби вона зроблена зі скла.

— Це… Що мені з нею робити?

— Просто підтримуй. І можеш легенько похитувати.

Він починає повільно, але дуже незграбно розгойдувати її з боку в бік, явно не розуміючи, що робить.

— Це взагалі працює? — бурчить він.

— Якби ти не виглядав так, ніби несеш заміновану коробку, то, можливо, вона б і розслабилася.

Він знічується, але намагається зобразити спокій.

— Ну, мені ще треба звикнути, — пробурмотів він. — Лілі… гарне ім’я. 

Я швидко беру чайник і заливаю окріп у миску з кашею, розмішуючи ложечкою.

— Виглядає… не так вже й жахливо, — задумливо коментує Хантер, косо поглядаючи на кашу.