Розділ 1. Майже дорослі

Це була осінь 2007 року. Сонце ще нагадувало про літнє тепло, дощ навідувався дедалі частіше, збиваючи листя з дерев, а вітер здавався лагіднішим за руки коханої людини.

Нік, вісімнадцятирічний хлопець із чорним волоссям, підстриженим у стилі популярної на той час емо-субкультури, та довгим чубчиком із яскраво-червоною пряддю, уважно переглядав останні новини на своєму новенькому Sidekick LX кольору Midnight Blue і вже втретє пропустив зелене світло на пішохідному переході просто перед кампусом інституту. 

Він виглядав втомленим і зовсім не дружелюбним.

Обличчя з рівними, чіткими рисами, виразними вилицями та ледь помітною щетиною не виказувало нічого, окрім бажання повернутися до ліжка. Під карими очима залягли темні кола від безсонних ночей, і навіть довгі чорні вії не могли їх приховати. А білосніжна шкіра робила Ніка схожим на одного з вампірів, образами яких тоді так захоплювалися. 

Пересохлі бліді губи, немов молитву, раз у раз повторювали слова пісні, що грала в навушниках. І все могло б виглядати трохи менш похмуро, якби не його одяг.

Нік не любив звичайних речей і майже не купував масмаркет. Ні — він мав привертати увагу. Одяг для нього був ще одним способом говорити про себе, не відкриваючи рота.

На ногах — важкі шкіряні Steels, вище — рвані чорні джинси, всіяні блискучими булавками й ланцюжками, що раз у раз брязкали, б’ючись один об одного.

Замість звичних усім курток він носив широке чорне худі з величезним написом Slipknot і моторошним зображенням маски Корі Тейлора, яке приховувало від чужих очей його доволі підтягнуте тіло.
Він ніколи не плив за течією разом з усіма і майже завжди намагався триматися подалі від надто емоційних та активних людей. Та вони чомусь незмінно липли до нього, мов бджоли до меду. 

Це неймовірно виснажувало його спокійну та мовчазну натуру. Саме тому Нік часто скасовував зустрічі буквально за десять хвилин до виходу — не тому, що не хотів бачити друзів, а через ту важкість усередині, яка з’являлася від самої думки, що ще кілька годин доведеться провести не за зачиненими дверима своєї кімнати.

І багато хто звикав до цієї його особливості, але не менше було й тих, хто просто зникав з його радарів і більше не відповідав на жодне повідомлення в AIM.  

Та юнак не надавав цьому великого значення й легко відпускав людей, якщо, звісно вони не були по-справжньому важливими для його темної душі.

Хлопець розчаровано закрив телефон, почувши знайомі голоси друзів, і повернувся до них, натягнувши беззмістовну, награну посмішку.

— Та невже ви всі вирішили прийти на найнуднішу пару у світі? 

— Ніку, крихітко, кольорознавство — це найкращий предмет у світі! — сказала Енн, низенька рудоволоса дівчина із зеленими очима в довгому чорному пальті, легенько хлопнувши його по плечу.

— Це через те, що ти дійсно так вважаєш, чи через те, що в нас зараз немає викладача? — засміявся довговолосий блондин у старій вицвілій чорній футболці.

— Ай, усе-то ти знаєш, Томе, — засміялася подруга, відмахнувшись.

Ці троє та ще двоє їхніх друзів були найвідомішою компанією у всьому інституті — і, на жаль, зовсім не завдяки гарній успішності чи зразковій поведінці. Радше через постійні перекури на території навчального закладу, появу у нетверезому стані та дивні розмови про енергетику й чорну магію.

І це було добіса дивно, але їм здавалося, що саме так і мають минати останні підліткові роки — поки доросле життя ще не встигло остаточно затягнути їх у свої нудні будні, адже ніхто з них не розраховував у майбутньому працювати художником чи дизайнером.

Бо навчалися вони у Pratt Institute лише тому, що це було єдине місце, куди цих бовдурів узяли не через оцінки чи результати складних вступних іспитів, а завдяки їхнім творчим роботам.
Компанія пройшла крізь головні ворота повз охорону й, опинившись на території кампусу, попрямувала між старими цегляними корпусами та акуратно підстриженими газонами просто до нового дизайн-центру, який, на щастя, відкрили саме перед початком їхнього першого навчального року.
Всюди товклися студенти: хтось снідав, сидячи на траві під деревами, хтось уважно вивчав матеріал перед парою, а хтось зі старших, наче у відомих підліткових фільмах, чіплявся до худорлявих ботанів-першокурсників.

Погляд Енн затримався на одній з таких сцен, і вона зацікавлено штовхнула Ніка в бік, змушуючи того нарешті відірвати погляд від асфальту й повернутися до життя.

— Ауч, якого дідька? — вигукнув брюнет, потираючи забите місце.  — Якщо ти хочеш, щоб я знов оцінив якогось ідіота із баскетбольної команди, то я пас. Вони явно не мій типаж.

— Дурень, глянь туди! — руда ткнула пальцем у бік кількох другокурсників і третьокурсників, які просто зараз відбирали обід у низенького хлопця в окулярах і дивному светрі, що виглядав так, наче його зв’язала бабуся.

— І що? Явно якісь біснуваті, заурядні йолопи, — фиркнув хлопець.

— Та ні, он там, поміж ними, хлопець із виголеними скронями. Він ще книгу тримає.

— Його зовнішність не робить його кращим за його коло спілкування… — пробурмотів Нік, відволікшись на пошуки цигарок у рюкзаку. — Тим паче в мене є Алекс. Мені ніхто на стороні не потрібен, — додав він.

— І що твій Алекс? Вічно ховає тебе й гуляє з дівчатами, аби татусь не придушив його через орієнтацію, — розвів руками Том.

— Ну ти ж знаєш його сім’ю, вони релігійні і усе таке. — Нік дістав довгу чорну цигарку, швидко запалив її й затягнувся прямо перед викладачем, який виходив із корпусу. 

— Річардсе, ну звісно! Хто ще може так безсоромно палити просто перед викладачем? На живописі будете малювати два натюрморти замість одного, як усі! — пухкий чоловік із сивими вусами та гладко виголеною головою підняв палець угору й хутко подався у своїх справах.

— Та за щоооо… 

— Це доля найгіршого студента на курсі, — пролунало з-за спини.

Високий худорлявий хлопець у білому лонгсліві кинув рюкзак на асфальт біля стіни й усівся просто на нього, навалившись всією вагою.