Епілог

Три роки потому...

Ана

Я стою перед дзеркалом, повернувшись боком і прискіпливо розглядаю своє відображення. Майже непомітна, схожа на половинку розрізаної херсонської дині опуклість, чітко проступає крізь натягнуту тканину нічної сорочки. Невже це правда? Невже… я вагітна?

Прикладаю долоню до живота, намагаючись хоч щось відчути. Як так вийшло? Адже в мене буквально недавно закінчилися жіночі дні. Хіба таке можливе?

Ми з Сілом звичайно хотіли дитину. Та й усі натякали, що настав час. Як-не-як уже три роки минуло з нашого одруження. Але я не поспішала. Та й чоловік був не проти. Після моєї відсутності ми ніяк не могли насолодитися один одним. Нам і вдвох було добре. Тим більше, мені ще стільки треба було вивчити, стільки всього запам'ятати, що на дитину просто не вистачило б часу. До того ж заводити дітей у такий страшний час, коли ще відчувалися відлуння колишньої епідемії, ми вважали безвідповідальним.

Але три роки минули. Про лихоманку Алілли вже давно ніхто нічого не чув, і, мабуть, Всесвіт вирішив за нас.

На щастя, за своє життя більше не доводиться хвилюватися. З Ханаром я усі зв'язки порвала. Сіл, враховуючи посаду, звісно, ​​підтримував хисткий мир. Аріель вирушила до Фрадора, а нам відійшли копальні. Але я вимагала видати всіх, хто на мене напав у Рейроці. Усіх, хто полював та заганяв, як дикого звіра. І Роверту довелося це зробити. У нього просто вибору не лишилося. Після того, що він накоїв.

Найманців знайшли та покарали. Сіл постарався. Я просто знала, що поки вони не будуть у нас в руках, не зможу спокійно спати… Тепер моєму сну нічого не заважає.

Живіт відгукується легкою пульсацією та теплом. Там ніби спалахує маленьке сонечко, і я, схиливши голову набік, прислухаюся до нових відчуттів. Здається, ніби пухнаста кішечка гладить лапкою зсередини. Зосередившись на відчуттях, навіть не помічаю, як у кімнату заходить чоловік.

− Мила, у мене є новина.

Здригаюсь і поспішно відпускаю сорочку. Широкий крій надійно приховує ще маленький животик. Підіймаю голову.

− У мене теж є.

Прикушую губу. Дивлюсь насторожено. Як він це сприйме? Зрадіє чи ні? Повинен зрадіти...

− Ти перший, − безуспішно намагаюся відтягнути невідворотне.

Він уникає дивитись у вічі, і серце схвильовано завмирає.

– На кортеж Аріель напали дорогою до Вальджила, – повільно вимовляє. − Вона жива і неушкоджена. Тільки знаходиться у Таканіві. У напівкровок.

Усередині щось обривається, скручується тривожним клубком за грудиною. Я не знала цієї дівчинки. Навіть не бачила жодного разу. Але все одно було шкода бідолаху. Мені вистачило й одного разу, щоб зрозуміти якийсь монстр король Ханара. І щиро поспівчувати його донькам. А тепер ще й дикі напівкровки.

− Сіле… Ми ж виручимо її? Уяви, що вони з нею зроблять!

Пересмикую плечима, згадуючи напад у Рейроці. Дикуни! Просто безсовісні дикуни. Хоч би не зашкодили цій нещасній дитині. Має ж у них бути хоч крапля розуму. Дівчинці ледве вісімнадцять виповнилося...

− Не турбуйся, − він підходить і міцно обіймає, притиснувши до грудей. − Я вирішу цю проблему. Віриш?

− Звісно! − Довірливо заглядаю в чорні вири його очей. – Ти завжди знаєш, що робити.

– На жаль, не завжди, – пригнічено похитує головою. – Але дуже часто.

У цей момент двері раптово відчиняються і влітають схвильований камердинер чоловіка, Акей Ваухан.

− Ваша величносте! – волає він. Спотикається. Зупиняється і завмирає, тремтячи від збудження. − Вибачте, ваша величносте!

Вибігає назад, згадавши про пристойність. Стукає і знову заходить, уже як належить за етикетом. Тільки тремтячі руки видають його справжні почуття.

Ми з чоловіком здивовано переглядаємось. Поведінка камердинера шокує, і зовсім йому не властива.

− Ваша величносте! − Знову повторює Акей. Дихає шумно. – Серце Атара! Серце Атара, ваша величносте!

− Що, серце Атара? – хмуриться чоловік.

– Воно наповнюється! Наповнюється, ваша величносте! − Видає камердинер.

– Як? Чому? − Чоловік ще щільніше притягує мене до себе. Немов бажає захистити.

Акей хитає головою і розводить руками.

− Ніхто не знає. Просто ось… ось так…

А я знову відчуваю під ложечкою тепло і все раптово розумію. Енергія драконів. Магія фей-ір… вони мали з'єднатися. І з'єдналися. В мені.

– Сіле… кхм… а це моя новина, – невпевнено вимовляю.

Він відсувається. Дивиться незрозуміючи.

– Серце Атрара ожило… бо почало битися інше серце… – заминаюсь, намагаючись підібрати слова. − Серце нашого малюка...

− Малюка? - обличчя у чоловіка стає розчуленим і трохи кумедним.

− Так, Сіле, − гмикаю. − У нас буде дитина.

– Ано…

− Ти радий? − Нечемно перебиваю. Мені важливо зараз дізнатися про його почуття.

– Радий… Ано? – губи чоловіка розпливаються в посмішці. − Та я безмежно щасливий.

Він підхоплює мене на руки і починає кружляти. І я не можу стримати радісного сміху. Зсередини мене ніби накриває хвилею неймовірного, всепоглинаючого щастя. Відчуваю, як відгукується маленька грудочка у мене під серцем, і намагаюся послати їй все своє безмежну і віддану любов.

− Все буде добре, малятко! − Подумки кажу, прикриваючи долонею живіт.

Адже навіть найстрашніша казка закінчується хеппі-ендом, якщо в ній є справжнє кохання.