Розділ 41

Сіл

Мені снилася Ана. Вперше за багато місяців.

Я втратив свою дівчинку. Образив необдуманими словами. Серце нестерпно нило, варто було лише згадати її злякані очі. Її розпачливий крик. Благання про допомогу...

Саме ця картинка відкарбувалась у пам'яті. Я багато разів запитував чому. Чому перед очима не те, як вона посміхалася мені, як співала, танцювала? Грала на своїй бандорині. Не те, як вона мене цілувала, віддавалася з усією можливою пристрастю. І душею, і тілом. Чому я пам'ятав саме той переляканий погляд? І відчуття безпорадності. Я не зміг її вберегти. Не зміг врятувати... запобігти.

Вже багато місяців мої люди шукають королеву в усіх куточках Мізеллі. Але від Ани і сліду не залишилось. Мені не хочеться вірити, що дружина пішла від мене. Скористалася нагодою і знову втекла. Хоча за п'ять місяців дістатися Атару можна з будь-якого куточка нашого світу. Саме на це натякав і вірний камердинер. І я, каюся, мало не наказав відстібати його батогом за таку зухвалість.

Мене кидало з крайнощі у крайність. То гнів і лють вирували в душі, і я був згоден з Акеєм. А наступної секунди в моїй голові розгорталися картини одна страшніша за іншу – Ану образили, захопили в полон, поранили... Про те, що на неї полювали харанці за наказом Роверта не забував ні на мить. Страшно було навіть уявити, що вони могли зробити з моєю дружиною.

Але коли в Ханарі слідів Ани не виявилося, я припустив найстрашніше. Вона там, куди мені заборонений вхід. Вона повернулася на Землю.

Настав час зізнатися самому собі, що вінець до моїх почуттів не має жодного відношення. Тепер точно здаватися я не збирався. І готовий перевернути всі світи, які тільки існують у Всесвіті, щоб знайти ту, яка може подарувати драконові небо.

Ще з більшим азартом довелося братися за пошуки. Тепер уже збиралася вся можлива інформація про переміщення між світами. По крихтах знаходилися відомості, вивчалися старі джерела, піднімалися стародавні фоліанти з архіву міської бібліотеки. Я вірив, що кожен прожитий день, година, секунда наближають нашу зустріч. Тільки на сон часу майже не лишалося. Державні справи та пошуки забирали левову частку часу, а ті жалюгідні крихти, які залишалися на відпочинок, я проводив у тривожній дрімоті, бачачи кошмари, які на ранок зовсім не пам'ятав.

А ось сьогодні сон зовсім інший. Спокійний та приємний. На межі дійсності. Я відчуваю рукою бандорину та м'яку спинку крісла під лопатками. Бачу, як до кімнати заходить Ана. Прекрасна, мов богиня. Оточена світлом та теплом. Її вуста на моїх так реальні, що я відчуваю їхній смак. Солодкий, п'янкий. Притаманний лише їй одній.

− Я люблю тебе, Сіле, − ледь чутно шепоче вона. − Дуже люблю і скоро повернуся! Чекай!

Я відчайдушно намагаюся поворухнутися. Бажаю торкнутися її, міцно стиснути в обіймах. Але руки наче налилися свинцем. А коли вдається вирватися з полону сновидінь, у кімнаті нікого немає. Тільки губи продовжують зберігати відчуття ніжного тепла, немов їх справді цілували.

Саме цей сон наштовхнув мене на нову думку, яку потрібно було обговорити з братом. Маркус невдоволено супився. Я розумів його. Витягти нещасного ні світ, ні зоря з теплого затишного ліжка було не надто вдалою ідеєю. Але його дружина, між іншим, якраз у цьому самому ліжку, а моя невідомо де і, можливо, в небезпеці.

Мабуть, лише розуміння того, що я зробив би для нього те саме, якось примиряли Маркуса з моєю безпардонністю.

– І ти хочеш сказати, що вона у землях фей-ір? – здіймає брови брат.

– Є таке припущення. Ми ж тільки ліси Нардгейла не перевірили... А варто було... Фей-ір дуже хитрі й підступні. Саме породження віроломної Тірейри.

− І коли збираєшся вирушати?

Я насупився, прикидаючи, які в мене залишилися нагальні питання, а що можна перенести на потім. Але невдовзі зрозумів, що це не має значення. Маркус упорається з усім, недаремно його готували, як майбутнього короля Атара після моєї смерті. Ана зараз важливіша. Можливо, навіть секундна затримка призведе до невідворотних наслідків.

– Зараз! Я вирушаю зараз.

Бачу, що брат хоче заперечити. Але стримується. Впевнений, він розуміє, що я відчуваю. Адже має Сабіну... Проте я навіть не встигаю покликати Акея, як повітря переді мною посмикується молочно-білим серпанком. Через секунду з нього з'являється Ана, яку тримає за руку якийсь пройдисвіт.

– Сіле?

Вона здивовано моргає, прискіпливо оглядаючи мене з голови до ніг. Я жадібно вдивляюся в улюблені риси, ловлю її погляд і не вірю. Просто не вірю, що це є реальним.

Вона висмикує руку з хватки, робить крок і завмирає нерішуче.

– Ано? Це не сон?

Вона хитає головою. Очі дружини починають блищати від сліз.

За частки секунди долаю відстань, що розділяє нас. Обхоплюю долонями її обличчя. Витираю великим пальцем самотню сльозинку. Не сон. Справжня. Жива. Я відчуваю тепло її шкіри, відчуваю нерівне дихання, аромат, властивий лише їй. Втрачаю голову… Цілую. Жадібно. На межі болю. Зминаючи її губи. Притискаю тендітне тіло до себе, охоплюю рукою тонкий стан. Насилу відриваюся від неї і притуляюся чолом до її чола. Переводжу подих

– Де ти була усі ці місяці? − Задаю найважливіше питання. Дивна суміш гніву та радості зливається у вируючий потік. Хочеться її стиснути в обіймах і струснути. Як вона могла мене так довго залишити?

– Місяці? - Прикушує губу. - Які місяці, Сіле? Мене не було півдня.

Вона відсувається. Дивиться, нерозуміючи. Переводить погляд на Маркуса, потім знову на мене. Нахмуривши тонкі брови, проводить рукою по моєму волоссю, розглядає посивіле пасмо. А потім її очі в гніві звужуються, і вона різко повертається до завмерлого біля дверей пройдисвіта.

− Бріннейн? Які місяці?

Той знизує плечима.

− Я зовсім забув тобі сказати, Ано. У нашому світі час йде трохи не так, як тут.

Вона стискає кулаки і починає наступати на нього. Але хлопець лише нахабно посміхається.