Розділ 15

Матео й Артур вмостилися на терасі.

Артур озирнувся довкола, узяв плед і всміхнувся:

— А в них тут затишніше.

Олівія винесла хлопцям горішки.

— Дякую.

— Ей, давай ділися, — потягнувся Матео до друга.

Аж раптом відчинилися двері, і тепер від дівчат їх відділяли лише тонкі штори. Хлопці мимоволі почули розмову дівчат.

Артур на мить замовк.

— А вона з характером...

— Ще й з яким, — тихо відповів Матео.

Вони мовчки слухали.

— Бля... Їм що, власних ліжок мало? — скривився Матео.

Артур лише знизав плечима й непомітно посунувся ближче, намагаючись хоч щось розгледіти за шторами.

«П’ять хвилин? Ми з Матео заради них на дерево залазили, поки ви відпочивали...» — почувся голос Афіни.

«Ми з Матео...»

Чомусь саме ці слова зачепили його думки.

На терасу вийшли дівчата.

«А вона якась засмучена...»

— Ой, хлопці, привіт! — Софія сіла поруч із Матео. — Афін, ну не будь ти постійно такою злою.

Афіна мовчки розвернулася й повернулася до будиночка.

«Чорт... Куди вона?»

З гучномовців оголосили час вечері й нагадали, що завтра вранці підрахують знайдені мушлі.

Матео замислився.

— О, Софіє, у вас іще є час пошукати, — сказав Артур.

«Може, піти за нею?.. Чи це вже буде дивно?»

— Матео! — Артур штовхнув його ліктем. — Ти чого завис? Нам ще вечері не вистачало пропустити.

— Ви йдіть, а я наздожену, — сказала Олівія, повертаючись до будиночка.

Матео не хотів чекати на Софію, тому потягнув за собою друга. Дорогою він відкрив чат з Афіною.

Порожній діалог.

Пальці завмерли над клавіатурою.

«Може, запитати, чи все в неї гаразд?.. Чи це тупо?»

Екран телефона згас.

Хлопець важко видихнув і знову поклав телефон до кишені.

На вечері Афіни не було.

«Та що ж там таке?..»

Він підвівся з-за столу й підійшов до Олівії.

— А де Афіна?

— Вона лягла спати. Не хоче їсти.

— Так рано?

— Напевно, втомилася.

Олівія уважно подивилася на нього. Здавалося, вона намагалася зрозуміти, чому його це так хвилює.

— Слухай, заходьте до нас завтра після вечері.

— Прийдемо. Дякую, — кивнув хлопець і повернувся до друга.

— Я піду. А ти, якщо що, пиши.

Артур мовчки кивнув.

Матео зняв кофту зі спинки стільця й попрямував до виходу.

За кілька хвилин він уже стояв біля будиночка номер три.

Хлопець тихенько постукав.

Двері відчинилися майже одразу.

На порозі стояла Афіна.

На ній була піжама з Вінні-Пухом. Волосся зібране в недбалий пучок, а чубчик і кілька неслухняних пасом обрамляли обличчя.

Вона дивилася на нього так спокійно, що поруч із нею чомусь ставало затишно.

«Очі якісь... скляні. І погляд зовсім не такий, як зазвичай...»

— Я... — почав хлопець і замовк.

Він раптом зрозумів, що зовсім забув, навіщо прийшов.

Він просто прийшов.

— Щось забув? — із легкою усмішкою запитала Афіна.

— Ні... Я хотів запитати, ти точно не хочеш їсти?

Вона ледь помітно всміхнулася.

— Ні. Мені просто потрібно було побути наодинці.

— Не хочеш...

До дверей підійшла Софія.

— Ой, Матео, ти чого тут?

Вона всміхнулася, а потім, глянувши на Афіну, легенько підштовхнула її назад до кімнати.

— Давай, бувай. У нас дівич-вечір.

— Бувай, — спокійно сказала Афіна.

— Давай, — кивнув хлопець і, зійшовши з тераси, повільно попрямував до свого будиночка, біля якого на нього вже чекав Артур.

«Клята Софія...»

Хлопці зайшли до будиночка.

— Давай, викладай, — сказав Артур, знімаючи взуття.

— Вона мені нецікава.

— Софія?

— Так. А від цього вічного «зараз чхну», аби тільки привернути увагу, мене взагалі верне.

— А чого ти тоді хотів її знайти?

Матео плюхнувся на ліжко й провів рукою по волоссю.

— Та я, якщо чесно, не те щоб аж так хотів... Просто одного разу побачив її. Ми ж навіть толком не спілкувалися, от мені й стало цікаво її знайти.

Артур лише всміхнувся й пішов у душ.

За кілька хвилин Матео теж прийняв душ. Повернувшись до кімнати, він ліг на ліжко. Під розмірене хропіння Артура хлопець узяв із тумбочки телефон.

Він відкрив чат з Афіною.

Кілька секунд мовчки дивився на її фотографію профілю.

«А я ж хотів знайти Софію, щоб мати бодай якусь причину приїхати сюди. Щоб це була моя мета, а не черговий наказ батька...»

«Але після тієї зустрічі в калюжі... чомусь шукати її вже зовсім не хотілося».

Він відкрив інформацію про контакт і, трохи подумавши, змінив її ім’я.

Світлячок.

«Побачить — розлютиться...» — хлопець мимоволі всміхнувся.

Матео заблокував телефон, поклав його назад на тумбочку, ще раз подивився у прочинене вікно й нарешті заплющив очі.