Розділ 13

Афина відтягнула подругу вбік, до дерев, подалі від натовпу.

— Олівіє, що це було?

— А що таке? Ви не могли визначитися, от вам і треба було поговорити.

— Знаєш що... — Афіна кинула на неї жартівливо-злий погляд.

— Краще розкажи мені. Щодо твоєї назви я навіть не сумнівалася. А як він погодився?

— Схоже, йому теж подобається. Слава богу, не аніме́шник.

— Гаразд, про нього потім поговоримо. Коротше, вожаті сказали, що в нас будуть різні завдання. Ми зароблятимемо бали, а потім переможці отримають приз. Типу один на всіх вісьмох.

— Ого! І що ми сьогодні робимо?

— Шукаємо мушлі по всій території, уявляєш?

— Що-о-о? Тоді ходімо шукати. Розділимося по двоє й підемо. Я напишу про це в групі.

Дівчата вирушили на пошуки мушель по всіх закутках табору.

Матео вирішив піти з Артуром, хоча друг наполягав, щоб той ішов із Софією.

— Дядьку, шо відбувається?

— Нічого.

— Та не пизди.

— Та просто ця Афіна мене бісить, от і все.

— Ага, звісно. І знову ми про неї.

За дві години хлопці знайшли лише п’ять мушель. В Афіни й Олівії справи йшли краще, але з’ясувалося, що на всій території заховали близько п’ятдесяти мушель. Коли компанія перетнулася біля однієї й тієї самої лавки, яку всі обшукували, вони вирішили шукати разом.

Усі зазирали в кожен куточок табору. Хлопці з кімнати насилу знайшли ще три мушлі й вирішили ненадовго відійти по щось попити.

— О, дивіться! Там аж чотири мушлі на дереві! — вигукнула Афіна, підбігаючи до дерева. — От тільки як би залізти...

Хлопець мовчки підійшов ближче.

— Підсадиш мене?

— Так сильно хочеш перемогти?

— Так. Я азартна. А ти ні?

Матео лише всміхнувся кутиком губ. Він склав долоні одна на одну, утворивши своєрідну сходинку. Афіна наступила на них, відштовхнулася й швидко видерлася на дерево.

— Тільки не відходь, гаразд? — глянула вона вниз. — Бо я не впевнена, що зможу злізти.

— Не відійду, — відповів він, не зводячи з неї погляду. — Якщо що, ловитиму.

Афіна закотила очі, приховуючи усмішку, й потягнулася до першої мушлі.

Тим часом, поки вони видиралися на дерево, Артур з Олівією непомітно зникли, вирушивши шукати мушлі вдвох і залишивши їх наодинці.

— Нехай хоч кілька хвилин побудуть удвох, — засміявся хлопець.

— Слухай, а що в нього із Софією?

— А чого ми весь час про них? Давай краще про нас.

— А що про нас? Шукай мушлі.

— О, дивись, їх тут набагато більше!

Афіна полізла вище.

Матео ж розглядав зовсім не мушлі, а те, як кумедно вона повзала по дереву, збираючи їх.

— Афіно, ти їсти не хочеш? Ми ж уже пропустили обід, — сказав він, дивлячись на екран її телефона, який вона віддала йому перед тим, як залізти.

— Іди сюди, допоможи мені злізти, і підемо до нас у будиночок.

Хлопець підійшов. На той момент Артур з Олівією вже повернулися з непоганим уловом. Сміючись, вони штовхали одне одного плечима й спостерігали за тим, що відбувалося.

— Я не стрибатиму тобі на руки.

— А що, простирадлом тебе ловити? Може, мені ще на плечі тобі залізти?

— Я зараз тримаюся руками за гілку, а ти зніми мене.

Він підійшов майже впритул, обережно поклав руки їй на талію й легко підняв. На мить Афіна завмерла від несподіваної близькості, але вже за секунду опинилася на землі.

Вони ще кілька секунд стояли, дивлячись одне одному в очі.

«Які ж вони все-таки красиві... Прямо як море...»

Погляд Афіни заметався, і вона швидко знайшла очима подругу. Зробивши крок назад, дівчина поправила волосся.

— Ми пропустили обід. Може, підемо перекусимо в нас?

— Ходімо.

Вони попрямували до будиночка дівчат.

— До речі, який у вас улюблений чай? — запитав Артур.

— Зелений, — відповіла Афіна.

— Чорний, — сказала Олівія.

— О, Матео теж п’є тільки зелений.

— О, Афіна теж. Причому тільки чаї в наборах від Lovare. Навіть сюди із собою привезла.

Матео трохи нахилився до Афіни.

— То ти мене на чай запрошуєш? — тихо запитав він.

Від несподіваної близькості шкірою дівчини пробігли мурашки. Вона повільно повернула до нього голову.

— Дбаю про команду, — відповіла вона з ледь помітною усмішкою.

Узгодь логіку пошуку мушельРозкрий думки Матео й Афіни