Розділ 12

— Слухай, а ми до Софії йдемо чи до кого? — читаючи повідомлення в групі, запитав Артур, натягуючи шкарпетки.

— Ну так, — сухо й якось відсторонено відповів Матео, дивлячись у чат з Афіною, де панувала тиша.

З гучномовців табору, закріплених на ліхтарях, лунали запрошення на сніданок із проханням не запізнюватися. Табір ожив: маленькі діти бігали, намагаючись не відстати від вожатих, які їх супроводжували; середні загони невдоволено крокували, вважаючи, що їм уже не потрібен супровід; а старші, яким дозволялося приходити самостійно, прямували до своєї зони їдальні й займали місця за столиками.

Хлопці підійшли до будиночка дівчат, звідки саме вийшли Софія й Тоня. Матео насупився.

— А де решта?

— Ой, а вони раніше пішли.

— Ну, тоді ходімо, зустрінемо їх там.

Вони йшли повз дерев’яні будиночки, а потім стежкою, яка пролягала повз головне багаття. Там уже встановлювали дерев’яні огорожі, натягували навіси й розставляли коробки.

— Здається, щось намічається! — вигукнув Артур, проходячи повз. — Страшно?

Хлопці й дівчата дійшли до їдальні.

— Ну що сьогодні на сніданок: омлет чи манна каша? Гаразд, ходімо.

— Я піду подивлюся, що там із кавою. Люблю цей табір тільки за це.

Зону для старших загонів відокремили не просто так. Біля роздачі їжі було дві черги — для молодших і середніх загонів, а окремо для старших стояв невеличкий кавовий автомат. Матео попрямував просто до нього.

Там стояли Афіна й Олівія.

— О, я вже люблю цей табір! Ти щось братимеш? — запитала Афіна, чекаючи на свій капучино. — Сподіваюся, кава тут непогана.

— Та я, мабуть, сік. Ти чекай, а я піду візьму.

Дівчина накрила стаканчик кришкою й відчула чиюсь присутність.

— О, ти так швидко?

— Так. Раз ти не відповіла.

— Ти стежиш за мною?

«От же ж...»

— А ти всіх ігноруєш чи тільки мене?

— Я просто досі думаю, що відповісти на це дурне запитання.

— О, ну якщо тобі потрібен час, то його вже минуло більш ніж достатньо.

— Гаразд. Думаю, це ти за мною стежиш. Я просто поправляла штори, а ти вже щось собі надумав, — промовила Афіна з усмішкою.

«Така колюча й красива».

До них підбігла Софія.

— О, ось ви де! Ми вже зайняли місця, ходімо! — Вона потягнула Матео за руку й махнула Афіні.

Хлопці та дівчата сіли за столик біля вікна.

Афіна сіла поруч з Олівією, яка, набираючи собі сік, узяла ще й маленькі пончики, які тут роздавали.

— Тримай, а то ти була зайнята, — усміхнулася вона, простягаючи пончики Афіні.

— Дякую.

Вожаті розповідали про плани на сьогодні, підходячи по черзі до кожного столика. Нарешті настала й їхня черга.

— Доброго ранку! Отже, дивіться: усі діляться на команди по вісім осіб — чотири дівчини й чотири хлопці. Знайдіть ще двох, придумайте назву, ідіть до центру, обирайте собі колір і реєструйтеся. Ваш колір позначатимуть бандани. Не загубіть їх.

— Добре, — відповів Артур, жуючи.

— Смачного! — Вожата пішла до наступного столика.

— Цього разу щось новеньке, — сказав Матео, спираючись ліктями на стіл.

— До цього команд не було? — запитала Афіна.

— Із першого дня — ні.

— Ну, клас, бандани ми любимо, — вона штовхнула подругу в плече. — Ви шукайте двох, а ми підемо виберемо колір, а решту вирішимо потім.

Афіна підвелася.

— Стійте! Ми візьмемо двох із нашого будиночка. Он вони йдуть, зачекайте, — договоривши з набитим ротом, сказав Артур і побіг до хлопців.

«Знову хоче втекти... Ну гаразд».

— Давайте ми із Софією виберемо колір, а ви сходите за ними. Поки ви дійдете, ми все вирішимо й напишемо, гаразд? — Він дивився на Афіну й явно чекав реакції саме від неї.

— Я сама хочу вибрати колір. А раптом ви не будете з нами в команді?

— А де ви ще чотирьох знайдете?

— Мені, якщо чесно, байдуже, який колір, — раптом пожвавішала Софія. — Тож якщо Матео хоче, нехай обирає.

— Я теж хочу обирати, — огризнулася Афіна.

«У неї що, ніс зморщується, коли вона злиться?»

Олівія підвелася, піднімаючи із собою Софію й Тоню, та хитро усміхнулася.

— Ну ось ви й обирайте. Ми сходимо й зареєструємося. Нехай тільки Артур запише імена тих двох. І про назву там не забудьте.

Вона пішла, а Афіна провела її поглядом.

— То який колір ти хочеш?

— Червоний.

— А якщо його не буде?

— Не хвилюйся, рожевий я не візьму. Я хочу червоний. І називатимемося «Залізна людина». Якщо ти проти...

— Я за. Якщо червоного не буде, жовтий підійде ідеально.

— Так просто?

— Так. Я люблю Marvel. Пиши.

— Я теж.

Афіна дістала телефон і почала набирати повідомлення в спільній групі.

У цей момент повернувся Артур.

— Ну, коротше, вони не проти. Оліві я вже написав. Ви тут усе вирішили?

— Так, — одночасно відповіли вони.

Артур перевів погляд з одного на іншого й розплився в усмішці.

— М-м-м... Яка синхронність! Ходімо?

Хлопці та дівчата попрямували до центру. Нарешті зареєструвавши команду й отримавши червоні бандани, вони повернулися до дівчат.

— Червоні? А хтось казав, що їх не буде, — із легкою усмішкою зауважила Афіна, скоса поглянувши на Матео.

— Пощастило, — знизав плечима він.

Афіна лише хмикнула й, потягнувши Олівію за руку, відійшла поговорити з нею наодинці.

«Схоже, їй подобається зі мною сперечатися...» — подумав Матео, проводжаючи її поглядом.