Розділ 10

Хлопці прямували до будиночків, коли їх наздогнала Софія.

— Ой, слухайте, не проведете нас? А то вже темно.

— Я, як король Артур, не можу відмовити дамам. У якому будиночку ви живете?

Матео розчаровано видихнув і легенько штовхнув друга в плече.

— У третьому, — усміхнулася Софія й перезирнулася з подругою.

— Так, ми вас проведемо, — різко пожвавішав Матео.

— До речі, Софіє, дай йому свій номерок.

Матео мовчки простягнув телефон.

«Явно знадобиться».

Хлопці й дівчата попрямували до будиночків, намагаючись знайти спільні теми для розмови.

— Ой, зараз чхну, — перебила Софія Тоню, яка щось розповідала.

— Будь здорова, — відповів Матео.

— Ой, дякую, — усміхнулася та. — Просто вже холодно.

— Так, добре, що нам ще й кофти видають. Щоправда, трохи пізніше, якщо не потеплішає.

— А чого ви без вітровок? — запитав Артур.

— А ви чого без них? — з усмішкою парирувала Софія.

— А нам і не холодно, — відповів Матео.

Вони вже наближалися до будиночка. На терасі сиділи Афіна й Олівія — з пляшкою та якимись картами.

— Ти там щось говорила про зануд. Невже це вони? — тихо запитав Матео.

Софія зціпила зуби, ніби розсердилася через щось незрозуміле.

— Ой, а нас не запросите? — запитав Артур, пришвидшуючи крок до дівчат на терасі. — Привіт! Як у вас тут затишно. Не поділитеся?

Олівія усміхнулася.

— З незнайомцями?

— Я Артур. Дуже приємно познайомитися.

— Олівія. А це Афіна.

— Ага, нам теж приємно, — сказала Афіна й зробила ще один ковток, явно невдоволено поглядаючи на Софію. — Соф, що вони тут роблять?

— Ну... ви тут сидите, от ми їх і покликали.

— А ви дуже проти? — запитав Матео, не зводячи з неї погляду. — Чи що?

«Чого вона така зла?»

— Давайте ви іншим разом зайдете. Або запросіть їх до себе.

— А чому ми не можемо до вас?

— Не люблю ділитися випивкою.

«Ой, та не бреши...» — промайнуло в нього в голові.

— Я йду спати, — сказала Афіна, дивлячись йому просто в очі, а потім перевела погляд на Софію. — Нам рано вставати. Цього разу будити тебе не буду.

Дівчина підвелася й пішла.

«Може, вона й справді втомилася... Але чого так різко підхопилася? І знову втекла...»

— На добраніч. Ми теж, мабуть, підемо спати. Було приємно познайомитися, — сказав Матео й попрямував до свого будиночка.

За цей час Артур устиг обмінятися номерами з Олівією, а потім теж побажав усім на добраніч і поспішив за другом.

— Чого ти такий злий? Тобі ще й червону доріжку мають постелити?

— Ні. Просто я її не розумію. Нормально ж поговорили. Що це за постійні зникнення?

— Софія нікуди не зникала. Чи ми зараз не про неї? — з усмішкою запитав приятель, навмисно підвищивши інтонацію.

— Та не про неї я. Ти ж пам’ятаєш наше знайомство. Ми із Софією толком і не спілкувалися. Звідки раптом ці дивні обіймашки?

— Ну ти й дивний. Радій. Ти ж хотів, щоб вона цього літа теж приїхала.

— Хотів. Але просто для того, щоб нормально познайомитися, раз минулого разу не вийшло.

Хлопці зайшли до будиночка й засмикнули штори. Артур одразу побіг у ванну кімнату, щоб устигнути першим.

Матео сів на ліжко й подивився на приліжкову тумбочку, де лежали маленький пульт від кондиціонера та аркуш із паролем від Wi-Fi. Він узяв телефон і під’єднався до мережі, адже раніше не встиг цього зробити.

За вікном почувся шум. Почався дощ.

Хлопець поглянув на панорамні вікна, через які можна було вийти на терасу, а вже звідти — на вулицю. Він замислився.

«Може, і справді варто зосередитися на Софії та краще її пізнати. Якщо вже Афіна, найімовірніше, відчуває до мене неприязнь...»

Він відкрив месенджер і почав писати Софії. Але жоден із варіантів, які він набирав, йому не подобався. Окрім одного:

Може, створимо спільну групу й якось погуляємо всі разом у вільний час?

Він надіслав повідомлення й пішов у ванну кімнату, звідки саме вийшов задоволений Артур.

Настала ніч.

Табір нарешті стих. У будиночках один за одним гасло світло. Лише шум моря й тихий стукіт дощу по дерев’яному даху порушували тишу.