Афіна й Олівія зайшли в будиночок. Афіна одразу підійшла до валізи й дістала пляшку текіли.
— Ого. Так одразу?
— Відзначимо приїзд. Я навіть лайм взяла й стаканчики, — дівчина стукнула одним стаканчиком об інший, розтягуючи останні слова.
— Наливай. Але тільки якщо ти чесно зі мною поговориш.
Афіна зітхнула.
— Ти бліда пішла.
— Ходімо на терасу. Плед захопи, а я зараз мамі напишу, що в нас усе добре, заберу пляшку й вийду.
— Стій. А чим ти лайм нарізати зібралася?
— Я ніж узяла, — хитро усміхнулася Афіна, злегка прикусивши нижню губу.
— Я пішла стелити плед.
За п’ять хвилин Афіна вийшла слідом із тарілкою лайма, посипаного цукром, який вона брала разом із чаєм.
Дівчина простягнула подрузі стаканчик.
— За приїзд!
Стаканчики тихо дзенькнули.
— І за знайомства, — з усмішкою сказала Олівія, загортаючись у плед і роблячи ковток. Було помітно, що їй дуже хотілося дізнатися більше.
— Взагалі... коли він підійшов, я занервувала. Але коли ми розмовляли, відчула якийсь спокій. І все.
— Так це ж добре. Метелики в животі — міф.
— Які, бляха, метелики? — дівчина нервово ковтнула. — Ти ж пам’ятаєш, що Софія розповідала про того хлопця з табору.
— Вона про багатьох так розповідала. Згадай, вона...
— Я не хочу обговорювати її за спиною.
— Я теж. Але ти ж розумієш, про що я.
Кілька хвилин дівчата мовчки сиділи на терасі, потроху відпиваючи.
— Ну... очі в нього красиві, — тихо сказала Афіна, дивлячись у бік будиночка, де вже не горіло світло.
«Напевно, він зараз із Софією...»
— Блакитні й зелені очі красиво поєднуються.
— Це все неважливо. Мені взагалі байдуже на нього. Ну подумаєш, перетнулися кілька разів — і все.
— Чого ти? Ти ж не відводиш у неї хлопця.
— Так, ти маєш рацію. Просто вона стільки про нього говорила, і виходить, що саме про нього. І вона хотіла нас познайомити, а тут я зі своєю хернею. Раптом вони це... ну, ти зрозуміла.
— Хочеш, на таро поворожимо? — явно намагаючись згладити ситуацію, засміялася Олівія.
Афіна засміялася.
— А давай. Але коли вона прийде, запитаємо в неї напряму.