Розділ 5

Ось і настав день ікс.

Для когось — довгоочікуваний початок літа. Для когось — чергова зміна далеко від дому. Одні радісно будили батьків ще до світанку, інші сонно пленталися до виходу, поки їх підганяли.

Але сьогодні всіх їх об’єднувало одне.

Вони їхали до табору «Греція». Він знаходився біля самого моря, в Одесі — місті, де літо відчувалося по-особливому.

Афіна прокинулася раніше за всіх. Вона взагалі не могла довго спати, а особливо якщо попереду були якісь важливі події. Взувши свої улюблені капці зі Стічем, вона вирушила на маленьку, але дуже затишну кухню. Там, біля кавомашини, уже крутився її тато.

— Доброго ранку, сонечко. Уже не терпиться? — з усмішкою запитав темноволосий чоловік.

Дівчина, потираючи очі, усміхнулася й відповіла:

— Доброго ранку, тату. Щось не спиться. Уже буду сніданок готувати.

— Так ми з мамою вам пончиків купили, щоб швидко поїли й на вихід.

— О-о-о, дякую! Тоді я піду збиратися.

Дівчина радісно пішла до ванної.

Вийшла вона саме під звук будильника. Зайшовши до кімнати, де спали інші, Афіна сказала, що на сніданок пончики та кава, а вона поки піде її робити, щоб усі встигли зібратися.

— Я зараз вмиюся й допоможу тобі, — сонно відгукнулася Олівія.

— Добре. Я якраз хочу, щоб мама мені косички заплела, — усміхнулася дівчина.

В Афіни було хвилясте волосся, яке іноді ставало майже кучерявим, через що її каскадна стрижка виглядала особливо красиво. Вона обожнювала структуру свого волосся й часто підтримувала її за допомогою невеликих кісок.

— А ви будете фарбуватися? — запитала Софія, дістаючи косметичку.

— Та ну, в поїзд це не потрібно, — одночасно відповіли Афіна й Олівія.

— Можна перед приїздом нафарбуватися. Типу всі такі красиві, — запропонувала Тоня.

Дівчата поснідали. Поки Олівія, Афіна та мама Афіни збирали випивку, смаколики й робили каву із собою в дорогу, тато Афіни відносив речі до машини. Афіна була страшенною ласункою й явно виграла в лотерею, отримавши багато в чому розуміючих батьків.

— Так, тільки не напийтеся там, — жартувала Олена. — Афін, ви ром теж забираєте? А то чого йому тут стояти? — уточнила жінка, кладучи пляшку в сумку, поки Афіна мила кавомашину.

— Напевно, так.

Коли все було зібрано, дівчата вийшли з дому й попрямували до машини.

Продзвенів п’ятий чи шостий будильник, і Матео нарешті прокинувся.

— О чеееерт...

— Алло-о-о! Ми зараз табір проспимо! Вставай давай! — тормошив він Артура.

— О, прокинулися. А я вже думав вас водою обливати, — почувся з кухні голос батька Матео.

— П’ять хвилин — і ми виходимо! — відповів Артур.

— І поїжте в машині. Я зараз зберу сендвічі, які мама приготувала.

— Хіба ти не мав із четвертої ранку сидіти на валізах в очікуванні від’їзду? — позіхаючи, підколював Артур.

— Точно, — скривився й позіхнув хлопець. — Враховуючи, що лягли ми майже о третій.

— Чекаю вас у машині, — сказав батько й вийшов.

Хлопці поспішили за ним.

Ось і починався довгий шлях тисяч сердець — у щасливе чи не дуже літо.

Хлопці заходили до плацкартних вагонів і займали свої місця. Дівчата потрапили до першого вагона, а хлопці — до другого. Так близько... і водночас так далеко.

Подорож минала спокійно, весело й галасливо, залишаючи перші яскраві враження. Напевно, навіть більше за сам табір багато хто любив саме атмосферу поїзда: нескінченні розмови, чай у фірмових склянках і пейзажі, що миготіли за вікном.