Розділ 4

Наступні кілька днів минули як завжди: нудні уроки, заповнення журналів та підсумкові контрольні.

— Ось і настав останній день весни й шкільних мук, — промовив руденький хлопець, штовхаючи в плече добре знайомого нам Матео.

Це був його найкращий друг Артур. Дружили вони мало не з пелюшок і давно стали одне одному майже рідними людьми.

— І ми вирушимо на пошуки твоєї цієї... Як її? — Артур промовив це з легкою насмішкою, адже в таке кохання не вірив. Хоча в саме кохання, на диво, вірив, та й загалом добре розбирався в людях.

— Даремно смієшся. Ти ж розумієш, що будеш мені допомагати, — з усмішкою підморгнув хлопець.

— Звісно. Навіть переночую в тебе сьогодні, щоб завтра ми могли швидше почати, — явно саркастично, активно жестикулюючи, відповідав рудий і, на диво, теж кучерявий хлопець.

— Так-так. Ти просто хочеш, щоб мій батько відвіз і тебе, — примружившись, промовив Матео.

— Саме так! Ходімо збирати речі й відпочива-а-ати! — радісно промовив Артур, ідучи вперед і показуючи школі два середні пальці.

Його друг ішов поруч, задумливо дивлячись на залишки калюжі.

Артур одразу це помітив.

— Чи ми вже не шукаємо? — запитав він, переводячи погляд із Матео на калюжу.

Він не бачив їхньої зустрічі, але знав про неї.

— Шукаємо, — сухо відповів той.

Із сусідньої школи теж вийшли дівчата. Їх було четверо: Афіна, Олівія, Софія та Тоня — найкраща подруга Софії. Вона була трохи пухкенькою, але дуже яскравою. Особливо любила підкреслювати свій пишний бюст, хоча Софія постійно радила їй цього не робити.

Вони йшли додому до Афіни, щоб уже звідти вранці поїхати на вокзал. Відвезти дівчат мав батько Афіни, який спеціально відпросився з роботи. Щоправда, спочатку потрібно було зайти по речі Софії та Тоні, тому компанія звернула в інший бік.

Дорогою вони пройшли повз те саме місце, де була калюжа. Вона вже майже висохла, але Афіна все одно мимоволі подивилася на її залишки.

— Про калюжу згадуєш? Чи про когось іншого? — з усмішкою запитала Олівія.

— Про те, як ми протягнемо щось міцне в табір. Може, й на ваше багаття погоджуся, — пожартувала Афіна.

— Опа-а-а! А це нам подобається! — одночасно втрутилися Софія й Тоня. — Нам потрібно когось знайти!

Афіна мовчки закотила очі й подивилася на Олівію.

Дівчина не любила вічні розмови про хлопців. Вона не розуміла постійного бажання знайти когось просто для того, щоб хтось був, аби тільки був. Найбільше на світі Афіна поважала вірність і чесність, а не швидкоплинні інтрижки.

Завтра починалося літо.