Розділ 3

Матео повернувся додому. Батьків ще не було — вони були на роботі. Він роззувся, погодував хаскі на ім’я Тор і вирушив у душ. І єдине, чого він не міг зрозуміти, — чому ця хамка крутиться в нього в голові.

«Рапунцель, бляха... Що? Звідки? І навіщо я це ляпнув?» — крутилося в нього в голові дорогою до ванної.

«Але вона така красива... Ніби й справді освітлювала все навколо. Тягне подругу, щоб промокнути, і така весела, ніби сама — життя. Навіть у калюжі лежала красиво.

Так, стоп. Що це за потік думок? Я ж у табір за, типу, дамою серця їду. Але ця білявка... Як же її звати? Навіть якби вона мене вдарила, я б усміхався. Чорт, що це за думки? Пора вилазити з душу. Це все гаряча вода так на розум діє».

Він пішов і сів за домашку.

«І ось минуло п’ять хвилин, а я дивлюся у вікно й згадую, як раптово потемніло й стало похмуро. І лише вона, як той світлячок... Бляха, ідеальне прізвисько».

Хлопець усміхнувся, стискаючи в руці свої кучері.

— А-а-а... Чорт. Яке прізвисько...

У дверях повернули ключ.

— Ох, блін... Котра година?

— Мам, тату, привіт! — сказав він, вибігаючи з кімнати.

— Як день? Ти чого такий дивний? — усміхнулася мама.

— Та все окей.

Батько поставив сумку й сказав:

— Першого числа відвезу тебе на вокзал.

«Нічого нового... Але нехай так. Навряд чи я ще зустріну її. Я ж їду шукати, типу, даму серця. Попереду табір і пошуки».

— Те-о-о! Ти чого завис? Вечеряти будеш? — почувся голос мами Матео. Вона була дуже милою та приємною жінкою, але все було не так просто...

— Та ні, я вже поїв. Я спати ляжу. Добраніч, — сказав хлопець, заходячи до своєї кімнати.

— Добраніч, — з м’якою усмішкою промовила жінка, повертаючись на кухню.

Хлопець ліг у ліжко, дивлячись у стелю й слухаючи дощ, який знову почався.

«Чорт... А я завжди згадуватиму про неї, коли чутиму дощ?» — промайнуло в нього в голові.

Афіна вийшла з душу, а мама разом з Олівією, сидячи на кухні, явно очікували якогось розповідання. Це було видно з їхніх щасливих і трохи хитрих облич.

— Ні, я хочу їсти, і ми йдемо робити презентацію, — одразу, побачивши їх, відказала Афіна.

— Ну, хлопець хоч симпатичний? — усміхаючись, запитала жінка, поки Олівія смішно рухала бровами, явно на щось натякаючи.

— Не вигадуйте зайвого. Впали, встали, назавжди розійшлися. Завтра вже й забудемо, — останнє дівчина сказала явно невпевнено.

— Ой, гаразд, — протягнула Олена, мама Афіни, ставлячи на стіл тарілки з пастою, помідорами та куркою. — Я пішла.

— Не дивись на мене так, Лів. Красивий — і крапка. Через нього мої штани тепер у багнюці, і все. Давай краще про презентацію.

— Як скажеш, — зробила начебто серйозне обличчя Олівія.

Минуло близько двох годин, а дівчата все ще поралися з презентацією. Але справа вже добігала кінця, і тепер вони сиділи, попиваючи улюблений зелений чай Афіни.

— Слухай... А якщо про багаття? — обережно запитала Олівія. — Що ти скажеш? Софія ж по-любому буде нас тягнути.

— Чесно, я не знаю, що робити. Ти ж мене знаєш. Я так не люблю такі зборища, мені некомфортно, — засмучено говорила Афіна, крутячи пасмо волосся в руці. — Я такий слайд поставлю, і все окей? — перевела тему Афіна.

— Та ну, ось із нею ми все вирішили, — не відступала Олівія.

— Добре. Я куплю новий одяг, якщо вирішимо піти. Але точно не піду в однакових сукнях із Софією.

— Гаразд. Якби вона всім запропонувала, я б ще зрозуміла. До речі, вона ж мелірування хоче.

— Бляха, серйозно? Вона ж сама казала, що блонд — не дуже якось.

Задзвенів телефон.

— Ой, це мама. Мені, схоже, вже час, — промовила Олівія, відповідаючи на дзвінок і збираючи речі.

— Давай, бувай, — сказала Афіна, проводжаючи подругу та обіймаючи її.

Та пішла.

Через пів години знову полив дощ.

«Ой, знову цей дощ... Напевно, той хлопець зараз купається в калюжі й шукає свою Рапунцель», — промайнуло в голові дівчини, поки вона прибирала та застеляла ліжко.

Вона не хотіла розмов про нього, адже ловила себе на тому, що від моменту їхньої зустрічі постійно згадувала незнайомця. Він то й справа з’являвся в її думках.

«Але що мені думати про якогось незнайомця?»

Відігнавши ці думки, Афіна лягла спати.