Епілог

 Розплющую очі й одразу мружусь від яскравого сонячного світла, яке проникає до кімнати крізь злегка прочинене вікно. Воно викликає різкий, але нетривалий біль у скронях й в лобній частині голови. Прикриваю обличчя долонею поки не зникає дискомфорт. Тільки тепер усвідомлюю, що прокинулась у власній квартирі на дивані перед увімкненим телевізором. Бідолаха вже вкотре за цей місяць працює цілу ніч, поки я солодко сплю. Сподіваюсь суттєво на рахунки за світло це не вплине. 

 Прокидаюсь із відчуттям, що наснилось щось погане, та пригадати нічого не можу. Кажуть, що ми щоночі бачимо сни, та пригадуємо тільки деякі. Торкаюсь пальцями вологої щоки. Це вперше, коли плакала уві сні. Підходжу до дзеркала у ванній кімнаті й помічаю, що очі червоні, а обличчя мокре від сліз. І взагалі якесь набрякле, наче й не спала взагалі. Ймовірно, мій сон, після якого відчуваю себе якоюсь пригніченою й розбитою був й справді дуже поганим. На серці відчуття, наче я забула про щось важливе, наче чогось не вистачає. Прямую на кухню за чашечкою свіжо звареної кави й чомусь саме сьогодні вона по-особливому ароматна. Висушую чашку всього за декілька ковтків, хоч зазвичай полюбляю смакувати за моніторингом свіжих новин, розтягуючи задоволення.

 На журнальному столику у вітальні знаходжу флаєр з описом екскурсійних маршрутів печерами України. Давно вже хотіла туди потрапити. Так чому не втілити задумане саме сьогодні, у свої вихідні. Навіщо відкладати життя на потім. Екскурсія обіцяє бути екстремально захопливою і це підкуповує. Знаю, що подібні ідеї завжди закінчуються проблемами для мене, та я ж не можу без них жити. Тому шукаю свій смартфон й набираю номер єдиного й найкращого друга Ярика. Він для мене, наче брат, навіть ще краще, адже підтримує всі мої шалені ідеї. Сподіваюсь, що й цього разу не відмовить й складе компанію в черговій подорожі за свіжими емоціями. 

— І що ти знову придумала, — замість привітання лунає голос Ярика у динаміку мого телефону.

— Чому одразу придумала? Може просто дзвоню, щоб дізнатись як справи у маминої черешеньки, — відповідаю жартівливим тоном. Знаю, що вдає, наче не любить коли так його називаю, але впевнена, що насправді зараз посміхається. Ми часто даємо одне одному кумедні прізвиська. 

— Знаю тебе з раннього дитинства. Тому зізнавайся яка божевільна ідея знову навідалася у твою милу голову, — одразу здогадується про причину дзвінка.

— Ну, гаразд, розкусив. Я тут планую екстремальну екскурсію й вирішила поцікавитись чи не бажаєш приєднатись.

— І що цього разу? Спуск гірською річкою, стрибок з парашутом чи підкорення чергової вершини? — перелічує те, про що колись згадувала у розмові.

— Ні, всього тільки захоплива екскурсія печерами. 

— Варто зізнатись, що цього разу навіть мене заінтригувала. Я за. Коли виїжджаємо?

— А навіщо відкладати? Вирушаємо прямо зараз, — користуючись його хорошим настроєм, роблю спробу витягти з дому вже сьогодні. Куди так поспішаю, сама не знаю. Можна було б краще завтра поїхати, щоб не поспішати, та коли щось плануєш, ніколи не виходить. Найкращі — спонтанні рішення.

— Буду через годину, — додає після невеликої паузи.

— Супер, через це тебе й люблю.

— Тільки через це? Я можу й образитись.

— А ще просто за те, що ти в мене є, — ця фраза чомусь звучить тепер якось по-іншому. Навіть уявити важко, що можу його втратити. Не знаю чому навідують такі думки. Я стала занадто сентиментальною. 

 Навіть зависаю на декілька секунд зі смартфоном в руці й ловлю себе на думці, що вже давно не бачилась зі своїми батьками. І це потрібно виправляти негайно.

— Можна тебе попросити про ще одну послугу? — ледь встигаю проговорити поки не завершив вхідний виклик, коли декілька разів повторив моє ім'я, а я так і не відповіла.

— Для тебе що завгодно.

— Дорогою заїдемо до моїх батьків. Хочеться їх провідати. 

 Зрештою й так їхатимемо в тому ж напрямку. Та і Ярика вони люблять, як рідного. 

— Нема питань, радий буду їх бачити. 

 У автобусі не відводжу свого погляду від вікна, де миготять дерева, дорога, мальовничі краєвиди. Завжди люблю сидіти саме тут і Ярик про це знає, тому повсякчас сприяє цьому. Пейзажі, які змінюються під час руху, наводять на думку, що у моєму житті ніби все норм, та чогось не вистачає. У мене є любляча сім'я, вірний друг, цікаве, насичене життя, та з особистим чомусь не складається. Звісно є ті чоловіки, яким подобаюсь я, та жоден не цікавить мене. Так можна й до старості не дочекатися свого єдиного.

— Чому похнюпилась? Хіба не ти запропонувала цю подорож? Чи вже передумала? — цікавиться Ярик, коли помічає мою відчуженість. Я наче тут з ним й водночас десь далеко. Доволі дивне відчуття і воно чомусь пригнічує.

— Ні, просто замислилась. Де ще краще займатись цим, як не в автобусі. Увесь час ми кудись поспішаємо, геть не залишаючи часу на такі важливі дрібнички.

— Останнім часом ти стала занадто сентиментальною. Поверніть мені мою Софію! — переводить все в жарти і я рада, що він не намагається залізти мені в душу. Я зараз не готова це обговорювати, та й обговорювати нема що.

 В гостях у батьків, обіймаю їх настільки міцно й з такою любов'ю, що навіть їм це здається дивним. Просто надзвичайно щаслива їх знову бачити. Звісно без застілля на швидкоруч не обходиться, та це того варте. Ми з Яриком з таким апетитом наминаємо приготовлені страви, що здається, наче не їли тиждень. І це погано, зважаючи, що з набитим шлунком важче буде долати екскурсійний маршрут, тим паче я обрала найскладніший, щоб було цікавіше.