Розділ 43. Поцілунок

— Севастіяне, мені так шкода. Не хотіла, щоб через мене сварились. Разом — ви сильніші. Ваша сила в єдності, — повторюю те, що чула від нього. 

— Ти тут ні до чого. Якщо він так боїться — нехай йде. Значить йому тут не місце. Силоміць нікого тримати не буду. Можливо йому буде краще без мене. Зараз у нас є більш важливі справи. Потрібно переконати Радомира залишитись у фортеці хоч на деякий час і придумати що ж робити з браслетами.

— Ходімо, знайдемо його. Впевнена, що він не повернеться до столиці, поки не отримає усіх відповідей і не знайде підтвердження наших слів. Правда для нього важлива. Він шукав її достатньо довго й сумніваюсь, що знехтує такою можливістю.

 Виходимо із зали і я спрямовую погляд у вікно, яке виходить на один з кам'яних виступів, де полюбляю бувати сама.

— Можливо Радомира затримають у фортеці зовсім не запитання, — вказую на князя в компанії Арети. 

 Вони на диво мило бесідують. Ніколи не бачила цю дівчину такою усміхненою й веселою. Поряд зі мною вона нагадує снігову королеву із казки, яку мені колись читала мама перед сном. Як же я за нею сумую. Після трагедії з кращим другом, обмежила спілкування геть з усіма, навіть з батьками й зараз мені соромно за свій вчинок. Шкода, що тепер я можу їх більше не побачити. 

— Здається, знайомити їх вже не потрібно, — підсумовує Севастіян.

— Цілком ймовірно, — так не можна, та в тому, що Веремій пішов для мене є свої плюси, як і в новому захопленні Арети. 

 Очевидно, що Радомир їй сподобався. Можливо тепер вона про мене забуде й залишить в спокою. Князь також змій, як і Севастіян, ще й різниця у віці в них значно менша. Він Ареті підходить більше.

— Нам піти до них? — переводить погляд на мене, очікуючи дружньої поради.

— Думаю, не потрібно їм заважати. Арета зробить для тебе величезну послугу, якщо змусить Радомира трохи відкласти повернення додому. Якщо він сюди прийшов, значить там залишив заміну, яка підстрахує його за час відсутності і якій він довіряє. І подумай стосовно того, що я тобі запропонувала в обідній залі.

— Забудь про це, ми не можемо так ризикувати. Вдруге ти можеш не повернутись, — твердо заперечує навіть не задумуючись над цим варіантом. — Тепер ходімо зі мною, поки Радомир освоюється у фортеці, — натякає на знайомство з Аретою.

— Що він мав на увазі, коли казав, що прийшов з підмогою і має тут свої очі й вуха? — пригадую слова князя напередодні.

— Думаю, він це вигадав, щоб ми йому не нашкодити. Йшов на поклик магії із твого браслета, тому не знав куди й до кого вона його приведе. Він змушений був приховувати своє довголіття від людей, тому сумнівно, що прихопив би когось із собою. Якби тут був ще хтось, Веремій помітив би їх разом із Радомиром.

— Ти маєш рацію.  Та куди ти мене ведеш? 

— У безпечне місце.

— Не зрозуміла. Хіба у фортеці на мене чатує небезпека, чи ти боїшся помсти Веремія?

— За це можеш не хвилюватись. У нього запальний характер, та він — не дурень. І у фортеці тобі нічого не загрожує, та я не хочу, щоб ти її знищила, коли спробуєш мої сили в дії. Я таки наполягаю, щоб ти спробувала навчитись ними керувати. Можливо це допоможе прогнати Роксану з твоєї голови, якщо вона знову щось задумає.

— Не думаю, що готова, — опускаю погляд через страх. 

— Не бійся, я буду поряд.

— Саме цього я й боюсь. Не хочу тобі нашкодити. Ми вже говорили про це.

 Стає навпроти, торкаючись моїх долонь.

— І не нашкодиш. Зате, якщо навчишся тримати емоції під контролем — більше не будеш відчувати безпорадність. Зможеш за себе постояти, коли мене не буде поруч. Якщо освоїш ці сили в реальному часі, у тебе з'явиться можливість хоча б спробувати дати Роксані відсіч, якщо намагатиметься вдруге заволодіти твоєю свідомістю. Сили тебе захистять й вона не зможе ними скористатись.

— Чому так думаєш?

— Те, що я бачив, коли ти ледь не обернулась, змусило мене переглянути власне ставлення до сил у браслеті.  Спочатку я вважав, що це неможливо, та помилявся.

— Не говори мені цього! Навіть уявити страшно. Я бачила тебе справжнього і чесно зізнатись, у мене відібрало мову. Ти говорив, ким був насправді, та це й в порівняння не годиться із тим, щоб побачити це власними очима. 

— Тобі було страшно? — не відводить свого погляду ні на мить з мого обличчя. Знаю, що краще бути з ним чесною.

— Правду кажучи, так. Тільки до того часу, поки  не усвідомила, що це досі ти. 

— Після того, як все бачила, ти мене боїшся? Боїшся досі?

— Я тебе й до тієї миті боялась. Не знала чого від тебе очікувати. Ти ще той буркотун. Та під шаром льоду, з яким в мене асоціювалася твоя неприязнь, можна натрапити на неочікувані відкриття, — жартівливо відповідаю, дозволяючи зрозуміти, що пара гігантських крил й золотих ріжок не змусять мене від нього відмовитись.

— Я ж казав, що ти смілива, — посміхається у відповідь і від його посмішки плавлюсь, наче масло на сонці. — Цієї сміливості вистачить, щоб приборкати будь-які сили. 

— Чому ти в мене так віриш? Люди для вас завжди були надто слабкими й недосконалими.