Розділ 42. У Веремія на все власна думка

 Веремій не втручається, тільки уважно за усім спостерігає й не зводить свого погляду із гостя. Не обходить увагою й мене. Дивиться так, що навіть думки губляться. Після невдалої спроби повернути Севастіяну його сили, ми з ним не бачились й не розмовляли. 

— Де зараз ваші батьки? — цікавиться Севастіян у Радомира.

— Для чого це вам?  — з підозрою дивиться на всіх нас.

— Просто скажіть, це й справді важливо, — наполягає на відповіді

— Їх вже давно немає серед живих, — все ж неохоче відповідає.

— Наскільки давно? — вперше за час, відколи прийшли до обідньої зали приєднується до розмови  Веремій.

— Достатньо довго, — дозволяє зрозуміти, що ця тема для нас закрита.

— Це все трохи ускладнює, адже деякі відповіді ви могли почути від них, — пояснює власну наполегливість.

— Ви про те, що я їм — нерідний? Так, мені це відомо. Та звідки про це знаєте ви? Мої батьки ніколи про це нікому не говорили. Про це знали тільки вони й перед смертю матері, дізнався я. 

— Вас знайшли на ярмарку?  — підозри в очах Радомира тільки зростають. 

— Припустимо, що так.

— Ця річ вже тоді була на вашому зап'ясті, чи не так? — Севастіян вказує на браслет.

— І щось мені підказує, що вам відомо як він потрапив на мою руку.

— Ця річ створена з допомогою магії.

— Магії не існує. Це просто старі легенди.

— Та невже? Ви ж самі запевняли, що вас привів сюди браслет. Отже, тільки вдаєте, що не вірите. Що ще ви насправді відчуваєте? 

Прямо перед очима Радомира на долоні Севастіяна виростає полум'я. 

— Як ви це зробили? — ледь не падає зі стільця від здивування.

— Впевнений, можете не гірше. Просто потрібно з вас зняти це, — вкотре зосереджує його увагу на прикрасі. Саме вона робить все, щоб ви ніколи не відчули власної магії.

— Маячня! 

— Скільки ви вже живете на цьому світі? — змушує його закрити рота й зізнатись в тому, що той так намагався приховати від усіх інших.

— Довго, надто довго. І це — найстрашніше, що могло зі мною статись. Я бачив смерть власних батьків, своїх сестер і братів.

— Можливо причина в тому, що ви у чужому для вас оточенні, — Севастіян встає з-за столу й підходить ближче.

— Що ви маєте на увазі? — уважно спостерігає за кожним рухом Севастіяна. 

— Ви — не людина.

— Тоді хто? Ви ж усвідомлюєте як це звучить?

— Ви — змій.

— Маячня! Історії про зміїв це — вигадка.

— Як і у випадку з магією, — знову викликає полум'я на долоні, — з браслетом, який неможливо зняти, а ще з життям значно довшим, ніж людське. 

— Я не володію магією й не перетворююсь у звіра, а наскільки мені відомо, кожен змій чоловічого роду повинен був мати сили.

— Вся справа у браслеті. Саме він не дозволяє вашим силам прокинутись й тримає іншу іпостась на короткому ланцюгу.

— Хто і навіщо створив цей браслет? Думаю, ви й на це маєте відповідь.

— Матір, та не та, яка тебе виховала, а та, котра народила. Вона була людиною і вважала зміїний народ монстрами.

— Діти не з'являються просто так, з повітря. Для цього потрібен чоловік і жінка. Якщо вона вважала зміїний народ — чудовиськами, то як дозволила одному із них розділити з нею ложе?

— Це довга історія і вона не має щасливого закінчення.

— Люблю довгі історії. Хочу знати все, навіть якщо мені це не сподобається. Як знайти підтвердження ваших слів, коли не поспішаєте розповідати все, без зайвих прикрас.

— Це було б не проблемою, якби нам вдалось зняти із Софії інший браслет. Я б, так би мовити,  наочно все продемонстрував, — запевняє Севастіян

— До чого тут її браслет? Вони якось пов'язані?

— Його також створила твоя матір.

—  З кожною новою відповіддю стає все цікавіше і цікавіше. Чиї сили вона хотіла зв'язати? Її, — вказує на мене.

— Ні,  мої, — заперечує Севастіян

— Це ще цікавіше, та ви досі здатні створювати вогонь прямо із долоні. Та й чому тоді браслет не на вашому зап'ясті? — ставить цілком логічні запитання.

— Це тільки крихітна частка того, що я колись міг. 

— Отже, ви також змій, — робить правильні висновки.

— Так і Веремій, — вказує на іншого змія, який досі сидить мовчки й намагається зрозуміти що ж зараз відбувається. А ще Арета. Невдовзі я вас познайомлю.

— Софіє, ви також з роду змій? — переводить свій погляд знову на мене.

— Ні, я — звичайна людина.

— Не звичайна, а з майбутнього, — виправляє мене Севастіян.

— Зачекайте, я вже геть заплутався. Тоді як ви опинились тут і чому на вашій руці цей браслет.