Розділ 41. У фортеці

— Не може бути! Невже я був настільки близько до власного сина й нічого не відчув? Зазвичай ми впізнаємо по магії й крові своїх навіть на відстані. Наші сили взаємопов'язані. Чим могутніший я, тим сильніший мій народ. Клятий браслет забрав надто багато моїх сил.

— Цього й домагалась Роксана. Вона хотіла, щоб його сили ніколи не проявились. Та мені здається, що браслет допоміг тільки частково. Або в нього вийшло випадково зупинити полум'я під моїм браслетом. Схоже те що ми бачили князя напередодні, це те, що бачила Роксана, щоб переконатись, що він житиме й не шкодитиме людям. Та ми не повинні поспішати з висновками. Минуло вже дуже багато часу. Князь може бути сином твого сина, або іншим нащадком.

— Ти ж бачила як виглядає Арета, а мій син зараз повинен бути молодшим за неї. 

— Князь видався доволі молодим. Скільки тоді тобі років?

— Думаю, про це краще поговорити пізніше, за кращих обставин. Не хочеться тебе лякати.

— Ти мене по-справжньому заінтригував і коли ти говориш, що не хочеш лякати, лякаєш ще дужче. Чомусь із голови геть вилетіло, що живете ви значно довше. 

Коли Роксана підіймає кошик з трави, тихенько промовляє, втираючи сльозу:

— Тепер ти ніколи не станеш таким, як твій батько. Я в цьому переконалась, коли бачила твоє майбутнє. Ти виростеш, станеш чоловіком, та ніколи не дізнаєшся ким народився і до якого роду належиш. Тільки так і не інакше. Пробач, любий, що доводиться тебе віддати. Це допоможе, — торкається браслета, а після щічки маляти — Ти, ніколи не отримаєш сил, які можуть загрожувати людям. Я про це подбала. Залишається тільки дати тобі ім'я, яке в сукупності із магією браслета не дозволить відкрити свою природу й захистить від того, що може в тобі прокинутись. Радомир — не просто випадкове ім'я, а гарантія безпеки людей, які тебе оточуватимуть. Кладе ковдрочку з вишитим іменем  біля ніг хлопчика

— Отже, Радомир, — повторює Севастіян

— Цим браслетом, вона зв'язала його сили, — озвучую і так очевидне. — Він навіть не здогадується ким є насправді. Тобі не здається, що повитуха мала рацію і Роксана тільки вдає байдужість стосовно сина. 

— Можливо, та вона його таки покине. Якби ти стала матір'ю ти б змогла віддати свою дитину на виховання бозна-кому.

— Ні, — мені більше нічого йому відповісти. Він має рацію. Роксана могла переступити через себе й залишити хлопчика. Зрештою дитина не обирає батьків і ні в чому не винна. Вона могла сама контролювати його магію. — Та це — не найгірше, що могло його спіткати. Погодься. 

— Ти маєш рацію. І я справді вдячний долі за такий подарунок. Це все змінює, хоч й не знімає з Роксани відповідальність за інші втрачені душі, які тепер її мучать.

 Гамір міста тільки спрощує їй завдання. Люди метушаться, кудись поспішають, тому й не звертають на неї жодної уваги. Вона приносить кошик на ярмарок й залишає його в найменш людному місці, щоб її не встигли зупинити завчасно. Севастіян робить крок до сина, та нас затягує у невідомість, в спогад розсіюється. Розплющую очі в цілковитій темряві. 

— Севастіяне, Севастіяне! — кличу, та мені ніхто не відповідає. Серце завмирає від усвідомлення того, що він повернувся, а я залишилась тут, у проклятій печері, в компанії тіней минулого. — Ні, ні, не йди, не залишай мене на самоті у цьому жахливому місці. Я сама тут не витримаю, — тремчу від напливу емоцій й усвідомлення, що тепер сам на сам зі своїми проблемами. Тепер навіть важче, ніж якби він взагалі не приходив.

 Жах своїми кігтистими лапами продирає одяг й залазить під шкіру, змушуючи кожен крихітний волосок на тілі стати дибки. Я не чую ані звуки чиїхось кроків, ані будь-які інші звуки, які свідчать про чиєсь наближення. Це огидне відчуття бере у полон усю мою увагу й інші відчуття. Я й сама не хочу чути наближення жахливих фантомів, які знову й знову мучитимуть за чужі гріхи. Хіба це справедливо?

— Софіє, — спочатку кличе мене на ім’я, наче намагається зрозуміти чи повернулась разом із ним, а коли у світлі ліхтаря помічає сльози, присідає біля мене й притискає до себе. Боюсь, що це фокуси Роксани, а після стає байдуже. Нехай хоч так. — Все добре, ми вдома, я поряд. У нас вийшло, ми зробили це удвох. Здається, ми повинні були залишитися там, допоки не побачимо усіх спогадів пов'язаних з народженням Радомира. Підводься, не сиди на сирій землі. Веремій змушений був привести Роксану сюди, щоб вона нікому не нашкодила. Ми в підземеллі.

 Тільки тепер відчуваю холод металу на своєму зап'ясті. Чому я хотіла вірити, що його більше не буде на моїй руці? Це б було надто просто, а просто — не про Роксану.

— Браслет, він знову на моїй руці.

— Так, мені шкода, та в реальності нічого не змінилось, навіть одяг залишився цілим і неушкодженим, що вже дуже добре, зважаючи на те, що міг повернутись з голим задом й Веремій з Аретою дуже б засумнівались чим саме я там займався, — переводить у жарт, проганяючи мій страх. 

— А як же твої сили?

— Така ж ситуація як з твоїм браслетом. Та тепер ми зможемо зустрітись із князем й маємо достатньо інформації, щоб впевнитись, що не помилились стосовно нашої спорідненості. Зараз, якщо хочеш підеш зі мною. Необхідно владнати дещо, що сталось за нашої відсутності. Веремій упіймав незнайомця, котрий вештався біля фортеці. Ймовірно, шукав вхід. 

— Сталось те, чого ти найбільше боявся. Фортецю таки помітили.