Розділ 40. Син

 На зап'ясті князя ідентичний браслет. А по правий бік від нього йде велика дика кішка. Якщо не помиляюсь — рись. І як все це пояснити ані я, ані Севастіян не знаємо.

— Що за чортівня? Це ж князь. Як він міг потрапити у спогади Роксани, — говорю пошепки, наче боюсь, що може нас почути. Ще гірше було б якби зміг нас зараз побачити. Можна тільки уявити який вигляд має наш дует в цілому й Севастіян з голим задом зокрема.

— Можливо це не її спогади, а твої. Ти ж зустрічалась з ним і навіть говорила в реальності, коли спробувала від мене втекти, — знаходить цілком логічне пояснення, та у всьому цьому є одне велике”але”.

— Ні, на ньому інший одяг і бачила я його тільки у наметі, а зараз він наче прогулюється власними володіннями ще й у компанії дикої тварини, якої з ним точно не було. Це — щось інше.

— Це справді дивно. Я вже геть заплутався у всьому, що ми тут побачили. Якщо досі точно знали, що бачимо спогади, то зараз геть інша ситуація. Та й реальним він бути не може, позаяк ми не повертались. Наша мандрівка ще не завершилась. Негарно б вийшло, якби моя з ним перша зустріч відбулась в такому вигляді, — додає після невеликої паузи, натякаючи на власну наготу й роззирається навкруги, наче щось шукає.  

— Я також про це подумала. Серйозно він би тебе точно не сприйняв, — на секунду переводжу погляд зі спини князя на Севастіяна, котрий десь знаходить довгу накидку з каптуром й накидає на оголені плечі. — Накидка на голе тіло — це вже більш офіційно, — не стримуюсь, від жартівливого коментаря. 

— Це краще, ніж нічого. 

 Ми йдемо за князем, імені якого навіть не знаємо. Виходимо із палацу й у якусь мить він просто розвертається до нас, наче відчуває нашу присутність. І це чомусь не менш моторошно, ніж бачити Севастіяна у його іншій іпостасі. Він дивиться, а після різко хапає мене за зап'ястя на якому був браслет і на наших очах зникає у сяйві з якого вихором вилітає білий дракон. Нас ледь з ніг не зносить від пориву вітру. Севастіян встигає вхопити мене за руку, а у наступну мить усвідомлюю, що стою зовсім не у палаці, а у старій хатині, яку вже бачила раніше. Це рідна домівка Роксани до заміжжя. Ми досі міцно тримаємось за руки, наче боїмось, що нас розділять. Чую власні крики й тільки згодом усвідомлюю, що кричу не я. Спочатку плач, а тепер це. 

 На двох дерев'яних лавках, складених до купи лежить Роксана, а в її ногах сидить літня жінка з хустиною на голові. Ми підходимо ближче і стаємо випадковими свідками народження її дитини, їх спільного з Севастіяном сина, якого вважав мертвим. Був певен, що Роксана покінчила із ним, як зробила це з усіма іншими, та, здається, помилявся.

 Ми настільки вражені, що навіть описати важко. І якщо у мене цей стан спровокований виключно несподіванкою, то у нього це суміш внутрішнього заперечення того, що зараз бачить із невимовною радістю. Роксана таки дозволила цій дитині народитись. Севастіян з таким трепетом й ніжністю дивиться на цей крихітний згорток, що важко не помітити, з яким нетерпінням очікував його народження. Та коли жінка протягує немовля Роксані, вона відмовляється брати його на руки. Повитуха кладе дитя в колиску. Біля якої одразу стає Севастіян. Він не зводить очей з хлопчика. Крихітні рученята якого тягнуться до байдужої матері. Якби міг, він би сам заспокоїв немовля, взяв на руки, приголубив, не дозволив би відчувати себе покинутим. Та від нього нічого вже не залежить. Єдине, що він може — мовчки спостерігати за всім зі сторони, наче глядач у кінотеатрі. І це, мабуть, найгірше, що можна відчути у цій ситуації. Я йому щиро співчуваю. Ненавиджу безвихідь.

— Роксано, хлопчику потрібно поїсти, — говорить їй жінка. — Навіть якщо ти не хочеш цієї дитини, не варто прирікати її на голодну смерть. Якби ти хотіла, щоб це дитя померло, ти б не народжувала його.

— Ти маєш рацію, Іліяно. Та я не хочу до нього прив'язуватись. Я вирішила його віддати. Так буде найкраще.

— Найкраще для кого? Для тебе, жінки, яка тільки вдає байдужість, чи дитині, яка стане сиротою й зростатиме в цьому світі без захисту батьків? Якщо ти не погодуєш, він довго не протягне, тому вирішувати тобі. 

— У нього будуть батьки й хороше майбутнє.

— Якщо ти не погодуєш, то нові батьки йому вже не знадобляться.

— Киліяно, нікому не розповідай про те, що ти була в цьому домі, що приймала пологи. Про це дитя ніхто не повинен знати. Я тобі довіряю.

— Не хвилюйся, ти мене знаєш. Живу я далеко від інших, тому й спілкуватись особливо нема з ким. Та й не моя це справа. 

Жінка бере з колиски немовля, заколисуючи його на руках. 

— Тільки глянь, якого красеня народила, — вкотре протягує їй маля і цього разу вона вперше бере його на руки. Дитя одразу заспокоюється, коли пригортає його до своїх грудей.

— Він відчуває рідну матір, — пояснює Киліяна.

— Це не змінить мого рішення. Я повинна була від нього позбутись ще в утробі, та виявилась неспроможною цього зробити. Залишила дитя, яке в майбутньому може нести загрозу для усього людського. 

— Це дитя єдине у своєму роді й ти знаєш що необхідно робити, щоб цього не сталось. Йому ніхто не зможе допомогти із магією, якщо вона взагалі проявиться.

— Ти знаєш хто його батько і хто я, тому це малоймовірно. 

— Роби, що вважаєш за потрібне.