Розділ 39. Коли запитань більше, ніж відповідей

— Нехай буду егоїсткою, та я рада, що ти тут зі мною, — відверто зізнаюсь в тому, що насправді відчуваю. Без Севастіяна було б значно гірше, важче і я вже давно б опустила руки. Непросто залишатись оптимісткою в такому середовищі, коли віра в те, що повернешся, меркне з кожною хвилиною все більше і більше. Я не маю жодних надприродних сил, не володію магією і навіть моя відвага кудись дівається, коли вона найбільше потрібна. 

— Я в жодному разі не жалкую, що прийшов за тобою і це ще не кінець, просто тобі доведеться терпіти мою компанію трохи довше, — своєю приємною посмішкою змушує мене ніяковіти. 

 Мені здавалось, що я далеко не сором'язлива, та з ним все по-іншому. Я постійно відкриваю у собі щось нове, наче скринька, яка досі була замкнена. Головне, щоб не скринька Пандори.

— Навіть якби знав, що не зможеш повернутись, — замість того, щоб допомогти собі побороти зніяковіння й поговорити про щось інше, більш важливе у нашій ситуації, до нестями хочеться знати якою буде його відповідь. Я що з ним фліртую? Самій не віриться. Це, мабуть, одна з найнепередбачуваніших рис мого характеру, яка відкривається тоді, коли це найменш доречно. Ми у повній дупі, а я, трясця фліртую! Знайшла час.

— Нехай я буду егоїстом в очах Арети й Веремія, але так, — і я таки отримую ту відповідь, яку й хотіла почути.

— Рада це чути. Для мене ще ніхто ніколи не робив так багато, — ніяково опускаю погляд. Зізнання завжди давались мені важко, а ще важче, коли сама їх провокуєш.

 Здається він помічає моє зніяковіння й змінює тему розмови. На відміну від мене він розуміє коли краще зупинитись. Цього мені слід в нього повчитись.  

— Тепер нам слід якомога швидше знайти шлях назад. Веремій посадив Роксану під замок, та боюсь, щоб вона ще щось не вигадала. Наскільки її знаю, вона може бути надзвичайно винахідливою. Веремій пообіцяв, що триматиме себе в руках, та цього не обіцяла вона.  

 Коли він згадує про кохання усього свого життя, я вкотре шкодую, що зовнішньо нічим від неї не відрізняюсь. І це відверто бісить. Не через те, що вона мені не подобається, хоча це також, а через те, що я завжди нагадуватиму Севастіяну про його нещасливе минуле й трагедію, яка із ним пов'язана. Це не даватиме мені спокою. І тут вже нічого не вдієш. Якщо це — моя доля, то вона ще та жартівниця. Було легше, коли я тримала язика за зубами й не зізнавалась, що він мені подобається.

 Невже він вважає мене рівною? Він щойно сказав “ми” і Веремій з Аретою. Не вірю власним вухам. Та навіть якщо не вдасться повернутись додому, сумніваюсь, що цьому будуть раді інші двоє. І якби тільки можна було повернутись разом із ним, і головне, щоб він цього захотів. Та життя надто складне, щоб втілювати наші бажання в життя. У нашій історії надто багато “але”, які я ненавиджу.

 Увесь цей час Севастіян так і стоїть, наче не наважується увійти.

  — Увійдімо всередину. Можливо там все залишилось таким, як колись було. Мені справді цікаво, — повертаюсь до реальності разом із його небажанням переступати поріг власного дому. Звісно, сьогодні ми вже були тут, у кімнаті Роксани, та це було без нашої згоди, ми просто туди перенеслись.

— Гаразд. Як скажеш. Можливо й тут ми не випадково.

— Ти сам постійно повторюєш, що випадковостей не буває. 

 Відчинивши двері й увійшовши всередину, стає навіть трохи моторошно. Навкруги тихо, аж занадто тихо. Не відходжу від Севастіяна навіть на крок. Не можу зрозуміти чому браслет починає вібрувати на моєму зап'ясті. Досі, якби я не хвилювалась, ані вогню, ані води не було. Навіть, коли ледь не обернулась. Заходити сюди вже не здається хорошою ідеєю. Він наче відчував, що цього не слід робити, та я просто нездатна оминути жодної небезпеки. Вона притягує мене, наче сили земного тяжіння. Думала, що хоч тут все зміниться, та схоже помилялась.

— Севастіяне, мій браслет. Він наче тремтить. Що це може означати? — не думаю, що слід про це мовчати. 

 Він ледь торкається його гладкої поверхні, як бісове знаряддя тортур, якимось немислимим для нас способом просто спадає з моєї руки й з брязкотом вдаряється об кам'яну підлогу. Ми обоє ціпеніємо від несподіванки. Стоїмо так декілька секунд, наче не віримо власним очам. І я таки своїм не вірю. Що за маячня?! Скільки нескінченних спроб від нього позбутись, а він просто спадає в найбільш неочікувану мить. Місце на руці, де був браслет видніються крихітні цяточки від проколів довкола. Мовчки потираю те місце. 

 Та найдивніше відбувається, коли Севастіян торкається до нього ще раз, підіймаючи з підлоги. Вогонь у поєднанні з язиками полум'я вириваються з браслета й зносять Севастіяна з ніг. Єдиним струменем вриваються крізь його груди в ділянці серця. Це настільки несподівано, що навіть він не встигає вчасно зреагувати. Його силою притискає до стіни прямо в сидячому положенні.

 Підбігаю до нього, щоб переконатись, що він у нормі, та як тільки торкаюсь його грудей, мої руки охоплює полум'я і цього разу воно мене обпікає навіть коли я не замислююсь, що це може бути небезпечно. Браслет на моєму зап'ясті також викликав вогонь, та шкодив мені тільки коли починала панікувати. Скрикую від нестерпного болю, тримаючи обпечені долоні перед собою. Шкіра покривається пухирями в лічені секунди. На очах сльози від пекельних відчуттів впереміш зі страхом від вигляду власних рук. Різка слабість й відчуття, що мене зараз вирве доповнюють усе це жахіття.