Розділ 37. Неочікувана зустріч в спогадах

 Наступний спогад, в який нас переносить, виявляється ще більш пізнім. Ми бачимо Роксану з Севастіяном. І варто зазначити, що бачити себе зі сторони вкрай дивно, та він спокійно на це реагує, наче подібного роду дикість супроводжує усе його життя. І певною мірою, так воно і є. Це я народилась й виросла у час, коли магія вважається плодом людських фантазій. І після появи на моєму зап'ясті проклятого браслета, усвідомлюю що це навіть на краще. Відколи відкрила для себе магію, я горіла живцем, ледь не захлинулась водою і як бонус отримала драконячі кігті, і список ще можна продовжити.

 Варто чесно зізнатись, що мені неприємно спостерігати за тим, як Роксана вдає, наче  щаслива з ним. Ревнувати у моїй ситуації не менш дивно, ніж бачити себе зі сторони, та нічого не вдається вдіяти коли бачу їх удвох. Їх ніжні обійми, поцілунки, дотики здаються непідробно щирими. І я зараз не тільки про Севастіяна. Це провокує більше запитань, ніж відповідей. Дивлячись на неї в такі миті, складається враження, що тут і зараз немає жодної фальші чи гри. Невже вона таки впустила у своє серце того, кого вважала чудовиськом, тільки наполегливо переконувала себе в протилежному, адже для неї це вважалося б зрадою, зрадою в першу чергу самої себе, своїх переконань. Я вже мовчу про кохання до Святослава. Це б пояснило її відчай і сльози, коли дізналась що вагітна. Якщо ці стосунки ще можна було приховати від інших, то з дитиною такого не зробиш.  

 Зараз в її очах не відчувається ненависті. Тоді як вона дійшла до того жахливого вчинку в печері, якщо неочікувані почуття змогли розчинити ворожнечу у її серці. Вона так загралась, що навіть не помітила як закохалась. Та якщо її почуття виявились взаємними, тоді навіщо? Навіщо втілювати свій жахливий план в життя. А вона його таки втілила. Невже це все, щоб довести собі, що зможе, що зробить те, що пообіцяла Святославу?

 Не дивно, що Севастіян не міг навіть подумати, що їх церемонія матиме саме таке трагічне завершення. Хоча я можу помилятись й бачити кохання там, де його немає. 

— Тут щось не так, — натякаю на поведінку Роксани. — Її очі світяться від щастя. Хіба таке можливо, коли тільки вдаєш почуття?

— Вона хороша акторка. Чудово грає свою роль. Навіть зараз, прокручуючи у своїй пам'яті ці моменти, я досі їй вірю.

— І не тільки ти. Це не схоже на гру. Або просто я дуже мало знаю про кохання.

— Тоді що? Тобі тепер відомо чим усе це закінчилось. Вона знищила усе, що в мене було, усіх кого я любив. Хіба закохані здатні на подібне, бо я собі такого навіть уявити не можу. 

— В ці миті вона більш щира, ніж будь-коли. Саме з тобою їй не доводилось грати. Можливо так було не одразу, та зараз я можу закластись, що вона все ж закохалась в тебе по-справжньому. З плином часу гра перетворилась в реальність, в неприйнятну для неї реальність. Вона ненавиділа себе за ті почуття, адже вважала, що саме ти був винен у смерті Святослава.

— Якби вона кохала, то ніколи б не вчинила так зі мною. Щоб зробити мені боляче, їй достатньо було  втекти разом із нашим сином, та цього для неї виявилось замало.

— Зараз важко усвідомити що саме керувало її діями й запитати у неї про це особисто ми не можемо. 

— Її спогади говорять гучніше за неї. Щоправда, від цих спогадів вже у голові гуде. Не хочеться випадково побачити що вона зробила з нашим сином.

— Пробач, я про це не подумала.

— Нам краще якомога швидше повернутись, мій час закінчується, а я не хочу тебе тут залишати, — не встигає договорити, як наступний наш крок знову переносить нас до Роксани.

 Цього разу спогад лякає, адже ми бачимо останні приготування до церемонії. Севастіяна у фортеці я не помічаю. 

— Це день перед моїм поверненням з сусідньої країни, куди я вирушив у справах. Два дні перед церемонією, — пояснює Севастіян.

— Схоже Роксана кудись збирається. 

— Так я попросив свою людину супроводжувати її до міста для купівлі сукні на церемонію. Та вони повинна була їхати до сусіднього містечка, а прямують в сторону Старгорода.

— Можливо сукні там кращі шили, — роблю припущення, хоч й відчуваю, що справа в іншому.

— Ходили чутки, що саме там осів Святослав, тому ймовірність доволі висока.

— Ти хочеш сказати, що вона могла з ним зустрітись?

— Не знаю. Я нічого не можу стверджувати напевно. Мені про це невідомо.

 Ми мовчки йдемо за фантомом Роксани доти, доки вона прямує поміж прилавками із жіночим одягом. Та її увагу привертає брязкіт металу із кузні. Схоже ці звуки спровокували спогади про Святослава і вона прямує туди. Ми з Севастіяном переглядаємось, адже усвідомлюємо, що вона зараз може побачити, а точніше кого й щиро сподіваємось, що цього не буде, що це не його кузня. 

— Не йди туди! Обирай сукню і додому, — пошепки промовляю. — А може саме тут їй викували браслет? — роблю ще одне цілком логічне припущення.

— Сумніваюсь, та все ж це було б краще, ніж побачити привид коханого, якого вважала мертвим.

— Чому ти так думаєш? Можливо ця правда змінила б долю твого народу. 

— Всі вони мертві, отже не змінила.

— Виходить, що зараз вона побачить зовсім іншого чоловіка, адже якби це був Святослав, вона б зрозуміла, що він зрадив їх ньому коханню.