Розділ 36. Поява Севастіяна

 Зрештою змушую себе підвестись й виходжу назовні, вдихаючи замість повітря їдкий запах диму, який став ще більш відчутним. Від кожного вдиху нестерпно дере в горлі й пече в носі. Та це ніщо в порівнянні із тим, що відкривається перед очима. Тут на мене вже очікують. Перед входом до печери стоять усі ці люди, які щойно палали живцем. Лахміття, в яке перетворився їх обвуглений одяг, віночки, спотворені вогнем обличчя, наводять жаху й змушують відчути себе героїнею хорор фільмів. Їх погляди сповнені ненависті, огиди, зради, зневіри. Такої суміші емоцій вистачить, щоб одним тільки поглядом звести з життя. Усвідомлюю, що вони бачать не мене, а Роксану. Це все призначається виключно їй. Щоправда, серед цих нещасних тепер не помічаю Севастіяна. Усвідомлюю, що так й повинно бути, адже мені вдалось повернути його до життя.

— Мені так прикро. Ви не заслужили на те, як з вами повелись, — крізь сльози говорю до усіх них, а в наступну секунду, вони кидаються на мене, хапаючи своїми кістлявими руками. Зіщулююсь й падаю на землю. Від жаху тіло ціпеніє і я не можу ані втекти, ані відбитись, чи бодай підвестись. Так страшно мені ще ніколи не було. 

 Коли розплющую очі знову, все повторюється з точністю до кожної найкрихітнішої деталі: печера, вогонь, неупокоєні душі, печера… І цьому немає ніякого ні кінця ні краю. Я наче потрапила в часову петлю, пастку, з якої немає виходу. 

 Коли вчергове намагаюсь затулити обличчя руками, ховаючись від  душ драконів, мій крик зупиняє усвідомлення того, що мною трясуть, намагаючись допомогти отямитись. Розплющую очі й помічаю Севастіяна. Вперше відколи неупокоєні душі знову й знову повертають мене до печери. Він відрізняється від інших. На ньому немає слідів ані вогню, ані часу й головне — він називає мене за іменем.

— Софіє, отямся! Ти повинна отямитись, інакше залишишся тут назавжди. Я допоможу тобі вибратись із пастки, виведу із цього лабіринту.

— Севастіяне, — без найменших сумнівів, кидаюсь у його обійми. — Я вже намагалась. Звідси не має виходу. Це все Роксана, вона хотіла нашкодити тобі моїми руками, — без зупину тараторю, намагаючись все пояснити. А після приходить моторошне усвідомлення. Що, коли він вже мертвий, тому я його й бачу тут? Ціпенію від здогадки й різко замовкаю. — Вона вже зробила це. Вона відібрала твоє життя.

— Софіє, глянь на мене! Я — справжній, із плоті, крові й магії й прийшов за тобою. Хіба ти сумніваєшся, що я міг одразу здогадатись хто переді мною. Я був до цього готовий, ти знала, що вона щось зробить, тому я тут. 

 Я розгублена до межі. Хочу вірити, що це справді так, та серце боляче стискається від однієї тільки думки, що він може бути вже мертвим.

— Я кохаю тебе, Севастіяне, — виривається у мене швидше, ніж встигаю добряче все обдумати.

— І щоб ти в цьому зізналась, я повинен був померти? — з'являється та його найпрекрасніша усмішка. — Не зовсім померти, а щоб тебе змусили в це повірити.

— Боюсь, що можу не встигнути цього сказати. Навіть зараз не впевнена, що встигла.

— Встигла і в тебе буде можливість сказати мені це ще незліченну кількість разів. Зараз ти повинна зосередитись на тому, щоб прогнати Роксану й повернути те, що вважаєш найціннішим — повернути себе.

— Севастіяне, я прокидалась після ритуалу, чи це було навіювання Роксани?

— Так і я був з тобою. Ти знепритомніла, коли нам принесли вечерю. Тому все, що було до цього — справді відбулось. Ти все зрозумієш, коли ми звідси виберемось.

 Пригадую як Роксана запевняла, що він не сидів біля мого ліжка, адже вважає мене звичайною шкатулкою для своїх сил. Звісно я зауважила, що він не відповів мені взаємністю, та навіть так я безмежно щаслива його тут бачити. Він прийшов за мною і це головне.

— Тепер нам слід поспішити. У мене обмаль часу.

— Тільки не зникай, — хапаю його за руку.

— Ми встигнемо. Я тебе тут не залишу. Ти мені віриш?

— Так

— Що б не трапилось, не відпускай моєї руки. У спогадах легко заблукати. 

 Та як тільки ми трохи відходимо перед нами з'являються вони: його втрачений народ. Севастіян ціпеніє від неприємної несподіванки й міцніше стискає мою долоню. Цього він не очікував. Вони дивляться на нього так само як дивились на мене. 

— Севастіяне, нам потрібно йти, — нагадую йому, що в нас обмаль часу. — Ми неодмінно придумаємо як їм допомогти, як звільнити їх душі. 

 Та в наступну мить всі вони накидаються вже на нас обох і я далі опиняюсь у печері. Тільки цього разу не сама. Навпроти стоїть вже Севастіян. Він бачитиме й відчуватиме те саме, що і я. Коли картинка довкола оживає. Він намагається всіх прогнати із печери, допомогти звільнитись, та в нього нічого не виходить. Я вже все це пройшла. Боюсь, що через відчуття провини через їх смерть тепер вже він не зможе покинути це місце. В його очах скільки болю, що навіть мені болить, коли за ним спостерігаю. 

 Я підходжу і цього разу роблю це повільно й обережно, не привертаючи зайвої уваги. Стаю навшпиньки перед ним й намагаюсь спрямувати його погляд на себе.

— Севастіяне, тут ти їм не допоможеш. Нам потрібно йти, інакше ми удвох палатимемо тут знову й знову й нікому жодної користі з цього не буде. Вони тут, щоб мучити Роксану, та поки вона захопила мою свідомість, мучитимуть нас. Це не означає, що їх душі й справді навічно залишились у тій печері. Навіть якщо це сталось, ми неодмінно спробуємо їм допомогти.