Розділ 35. Трагедія на повторі

 Я настільки дезорієнтована й налякана, що не знаю як себе поводити у цій нестандартній ситуації. В голові ще паморочиться чи то від напливу емоцій, чи від усвідомлення масштабів халепи, в яку знову потрапила. 

— Бідолашна, ти геть розгублена. Проте навіть попри мої намагання повністю розчинити тебе у твоїх же фантазіях, твій розум боровся до останнього, залишаючи для тебе підказки у вигляді ліхтарика, чи озера. Думаю, ти вже усвідомила, що Севастіян не сидів біля твого ліжка й ніколи не сидітиме. Ти для нього тільки шкатулка для зберігання його коштовних сил. Цього разу я не буду до тебе такою милосердною. Ти зрадила мене, зрадила увесь свій рід. Як можна було закохатись у мерзенного змія, подібні якому ледь не перетворили людство на рабів. Ти зганьбила себе. 

— Що ти таке говориш? Все не так. Севастіян….

— Годі! Не називай його імені в моїй присутності! Ти вже й так все зіпсувала, не псуй мені ще й насолоди від того, що я зроблю з тобою за неправильний вибір. 

— Я нічого не робила! Якби ти не залишила клятий браслет у печері, я б взагалі не знала ані про твоє існування, ані про існування зміїв. Якщо в усьому цьому і є чиясь провина, то тільки твоя. Ти надто зациклена на помсті, щоб бачити правду, щоб розплющити нарешті очі. Тебе зрадили, тільки це був зовсім не Севастіян.

— Щоб ти зараз не сказала, це вже неважливо. Сьогодні ти займеш моє місце, а замість тебе до Севастіяна повернусь я і цього разу кинджал таки простромить його огидне серце навіки, без можливості повернутись. Все доводиться робити самій, навіть після смерті.

— Ні! Ти не можеш! Я ж твоя родичка, хоч й дуже далека. Скільки ще людей повинно постраждати, щоб ти нарешті усвідомила, що загралась. Ти не людство рятуєш, а виміщаєш свою лють на невинних. Мені прикро, що у нас одне обличчя на двох. Я не хочу бути схожою на вбивцю.

— Ти вже на неї схожа, а з моєю допомогою вже вдруге зрадиш Севастіяна. Він думатиме, що саме ти, зробила це з ним. Тому звикай до обличчя вбивці й зрадниці. Потрібно було робити, так, як веліла, а тепер ти ніколи не повернешся додому, а я використовуватиму тебе, як мені заманеться. Як же не терпиться побачити зраджений вже вдруге погляд Севастіяна. Цього разу я не залишу йому жодного шансу. Я володітиму його силами, чого не могла робити ти.

— Роксано, будь ласка, поверни мене і я зроблю все, що потрібно буде.

— Тепер вже пізно. У тебе було вдосталь часу. Ти сама зробила вибір і обрала сторону. Час тобі  познайомитись з іншими зміями. Думаю, ти швидко зміниш свою думку. Мені їх компанія вже відверто остогидла, — в мене на очах вона зникає так само як змусила зникнути Севастіяна. 

— Ні, ні… Зачекай! Не роби цього! Тільки не Севастіян, — благання, які вона вже не чує перетворюються у сльози відчаю.

 Намагаюсь будь-що отямитись, прокинутись чи повернутись, та нічого не виходить. Навіть не знаю що зі мною сталось і де я зараз. Мені просто необхідно знайти вихід звідси й повернутись, поки Роксана не наробила біди. Вона ж справді вб'є його моїми руками. Отже, вона або повністю заволоділа моєю свідомістю, або кудись відправила, як вона зазначила, на своє місце. Але що це значить? Вона ж померла і вже дуже давно. Невже саме так виглядає смерть?  

 Тут дуже холодно і темно, куди б я не потрапила. Обхоплюю себе руками, зменшуючи неприємні відчуття. Страх викликає тремтіння, яке практично неможливо контролювати. Як мені попередити Севастіяна? Як повернути себе, змусивши Роксану залишити мене в спокою. З люттю тягну проклятий браслет зі своєї руки, залишаючи на ній червоні плями. Через гнів болю я майже не відчуваю. Якби мені вдалось від нього позбутись, впевнена, що її б не стало. 

 Тільки-но намагаюсь зрозуміти коли саме їй вдалось мене надурити й зайняти моє місце, в пам'яті спливає розповідь Севастіяна про зустріч зі Святославом. Якщо вона знала про його зраду, то чому досі продовжує так себе поводити? Чи все ж я справді говорила з ним? Це дарує якусь надію. Якщо розмова була справжньою, отже Роксана заволоділа моєю свідомістю пізніше. От тільки коли? Та зараз це вже неважливо. Куди важливіше якось попередити Севастіяна, поки вона не перетворила мене у вбивцю.

 Повільно ступаю крок за кроком по сухій, наче після пожежі траві. Навколо темно, не видно ані зірок, ані місяця. У повітрі смердить паленим листям. Схоже те, що спочатку прийняла за туман вдалині виявилось димом. Що ж горить, або вже вигоріло вщент, адже вогню немає, тільки сморід і випалена земля. Як же страшно! Севастіян знав би як діяти й куди йти. Та я не він, в мені й краплі сміливості годі й шукати. Бісова Роксана! Хай тобі грець! Якщо я помру у цьому жахливому місці, повернусь з того світу й мучитиму тебе до скону, як ти зараз мучиш мене.

  Навкруги настільки темно, що якщо виставити руки вперед, то можна їх не побачити. Єдине, що привертає мою увагу — яскравий вогник вдалині, оповитий димом. Тому прямую прямо на нього. Внутрішнє чуття підказує, що цього не варто робити, та особливого вибору в мене немає. Сподіваюсь, що попереду немає ніякої прірви, в яку можна стрімголов полетіти, зробивши крок вперед. Від цієї думки стає недобре. Та я змушена ризикувати, щоб з усім розібратись. 

 Насправді вогник виявляється значно далі, ніж здається спочатку. Навіть важко зорієнтуватись скільки часу минає. Та коли нарешті доходжу, помічаю печеру, схожу на ту, через яку потрапила сюди. Та я більш ніж впевнена, що це вона і є. В голові виринає думка про те, що тут може приховуватись повернення додому. Та Роксана б не залишила мені такий шанс. Я викликала її гнів, гнів мого предка, який тепер прагне від мене позбутись. На таке спроможна тільки я. Зазвичай духи роду повинні допомагати, а не шкодити.