Розділ 34. Фокуси Роксани

 Севастіян спочатку нічого не відповідає, тільки невідривно дивиться мені в очі. І я не можу зрозуміти добре це чи ні, а після нахиляється ближче й несміливо накриває мої вуста своїми. Досі вважала, що одна тільки моя присутність для нього — справжнє катування, та тоді як пояснити його вчинок? Несміливо відповідаю на поцілунок, розкриваючи вуста й знову тремчу від напливу емоцій. Мене вже дуже давно ніхто не цілував. Ніяковію, наче це вперше в моєму житті. Не зіткнувшись з опором, Севастіян посилює поцілунок, додаючи в нього більше пристрасті. Мені перехоплює дихання. Я не готова після цього його відпускати, не готова завдати болю, щоб повернутись додому. Схоже і в цьому Роксана мала рацію. Сподіваюсь це не розіб'є мені серце, адже ніякого майбутнього у нас немає. 

 Коли він відсторонюється, до мене повертається здоровий глузд, який тепер переконує, що Севастіяна приваблює тільки те, що зовнішньо я, наче копія жінки, яку він щиро кохав, а може кохає досі. Якби Роксана не переконувала, що він не здатен любити, в мене на це інша думка. Розплющую очі й дивлюсь на полум'я, яке танцює в його зіницях.

— Цей поцілунок призначався мені?

— Можеш навіть не сумніватись. Змії ладні бачити не тільки те що зовні, в й відчувати багатий внутрішній світ. Твій мені подобається. У ньому затишно й ніколи не буває сумно. Ти ображаєшся, інколи твої дії й слова швидші за думки, та це і відрізняє тебе від Роксани, робить неповторною. З тобою не сумуєш ні дня.

— Навіть не знаю як на це реагувати. Водночас хочеться заїхати тобі в око і сховатись у твоїх обіймах, — жартую навіть попри біль у тілі, який намагаюсь приховати від нього. Не хочеться, щоб картав себе ще більше. Та й ейфорія, яка мене охоплює після поцілунку трохи послаблює біль.

— Думаю, краще друге, — не змушує довго очікувати відповіді.

— Думаєш?

— Більш ніж впевнений. Ще й синця під оком вже занадто. Вистачить й шраму.

 Несміливо підсуваюся ближче й кладу голову йому на коліна, скручуючись калачиком. Він невагомим рухом поправляє пасмо неслухняного волосся, яке вибилось зі зачіски. Здається такий простий жест, та скільки в ньому ніжності. Серце тріпоче, наче загнана у клітку пташка. 

— Нам не варто зближуватись, потім буде боляче, — знову дивлюсь прямо у його неймовірні очі.

— Думаю вже трохи пізно. Мене таки тягне до тебе.

 Від його зізнання на моєму обличчі з'являється усмішка. Здається підсвідомо я чекала цього більше, ніж повернення додому. Я йому таки небайдужа. Це важко назвати коханням, та навіть обставини при яких познайомились не завадили симпатії, яка так неочікувано виникла. Ймовірність цього була аж надто низька, я б сказала це здавалось неможливим. 

— Мені не потрібно нічого тобі відповідати. Впевнена, ти й так все зрозумів, коли побачив своє обличчя під дією магії Веремія.

— Так. Ти б не побачила чоловіка до якого нічого не відчуваєш.

— Як до цього поставився сам Веремій?

— Він — не дурень. Його магію не обдуриш. Його сили також пов'язані зі стихією вогню.  

 Усвідомлюю, що моє щастя може бути короткочасне, якщо сюди прийдуть люди князя.

— Севастіяне, чи можна приховати фортецю з допомогою сил, які зараз в мені. Можливо якщо мені показати, у мене вийде?

— Можна спробувати, та якщо не вдасться, не варто звинувачувати себе. Вже те, що ти хочеш допомогти багато для мене значить. Та перш за все ти повинна відновитись, щоб сили не сприйняли це як загрозу. 

 Стукіт у двері всього лиш на кілька секунд відвертає мою увагу від Севастіяна. Відчуваю сильне запаморочення, тому повертаюсь на подушку.

— Схоже, принесли вечерю, — говорить швидше, ніж пані Марія входить із тацею в руках.

— Пане, все як ви просили, — жінка ставить їжу на столик і з дозволу Севастіяна покидає кімнату.

— Можна я відчиню вікно? Мені чомусь дуже спекотно, — роблю спробу підвестись.

— Я сам все зроблю, — різко мене зупиняє, не дозволивши встати з ліжка.

 Прямує до вікна, запускаючи всередину приємний прохолодний вечірній вітерець. Тацю з їжею він також переносить й ставить на край доволі широкого підвіконня. Після повертається до мене і разом із ковдрою бере мене на руки.

— Що ти робиш? 

— Допомагаю побороти жар. Там тобі буде комфортніше, — переносить мене й саджає з іншого боку підвіконня й притягує тацю ближче. 

— Поїж, моя магія висмоктала із тебе надто багато життєвих сил, коли я спробував їх прикликати, тому потрібно їх негайно відновити, поки це ще можливо, — підсуває до мене тарілку із гарячим бульйоном й подає ложку.

— Давай тоді разом повечеряємо. Впевнена, ти сьогодні ще також нічого не їв.

 Моє прохання викликає в нього приємну усмішку. Здається йому не менш приємно, ніж мені, коли відчуваєш турботу від того, від кого ще зовсім нещодавно навіть не очікував. Він присідає навпроти й бере іншу ложку і це здається настільки правильним, наче ми вже не один вечір проводимо удвох. Я сама поставила себе перед надзвичайно складним рішенням. Тепер мені доведеться обирати між поверненням додому і Севастіяном. Звісно про те, щоб заподіяти йому шкоди не може бути й мови, та якщо з'явиться інша можливість, де не потрібно буде жертвувати чиїмось життям, це вже стане проблемою. Вперше за нескінченно довгий період мені по-справжньому добре.