Розділ 32. Спроба звільнитись

 Коли одягаюсь, впускаю Севастіяна. За ним заходять двоє інших. 

— Що робитимемо якщо вона, — Веремій вказує на мене і я не дозволяю йому продовжити, вимагаючи до себе хоч елементарної поваги.

— У мене є ім'я — С…О…Ф…І…Я, — наголошую і розтягую кожну літеру, наче іриску. Набридло, що всі бачать в мені іншу людину й не бажають визнавати своїх помилок, навіть, коли усвідомлюють, що помиляються. — І не говори про мене, наче мене тут нема.

— Що робитимемо, якщо Софія перевтілиться повністю? — чим далі, тим цікавіше. Повністю приковує до себе мою увагу, змушуючи обуритись ще більше, тільки вже з іншої причини.

— Що?! Це може статися і мене просто забули попередити?! — злюся, тому що приховували таку важливу інформацію і як виявилось, кігті на одній руці — тільки початок. 

— Ти ж знаєш які наслідки це може мати, — ігноруючи мій гнів й образу Веремій продовжує наполегливо вдавати, що мене не помічає, звертаючись виключно до Севастіяна.

 На щастя, він більш уважний. Складається враження наче відчуває мій стан й одним гнівним поглядом змушує його закрити рота й не провокувати мене.

— Заспокойся, цього не станеться. У тебе лиш частка моїх сил, хоч і більша, та цього буде недостатньо, — робить спробу трохи розрадити, адже добре розуміє, що бурхливі емоції рівноцінні новим проблемам.

— А якби мені вдалось? Якими могли б бути наслідки для мене? Чисто гіпотетично, тобто просто уявимо собі, — намагаюсь оцінити всі можливі ризики наперед.

— Ти б могла навічно залишитись в такому вигляді. А це вже серйозна проблема, яка стосуватиметься усіх нас. Для людей ми залишились тільки в історії, нехай краще так і буде. Побачивши справжнісінького змія, зрозуміють, що вижили. На нас знову розпочнеться полювання.

— Ні, ні, та ні, це й справді звучить, як нісенітниця, чому я взагалі хвилююсь. Це ж смішно. З моїм метром шістдесят, змій з мене вийде наче іграшковий. Така собі демо версія, — виривається нервовий смішок. Таке важко навіть уявити.

— Спробуємо сьогодні об'єднати ті сили, які в нас залишились й послабити магію браслета. Якщо нам вдасться, я прикличу свої сили. Вони повинні відгукнутись на поклик.

— На словах звучить все просто, та судячи з ваших кислих обличь, ви так не думаєте, — переводжу погляд з одного — на іншого. 

— Нам відомо, що легко не буде. Для тебе так точно, — навіть не намагається бути тактовною Арета, яка досі не втручалась й мовчки стовбичила біля дверей.

— Отже, почнемо з цієї позитивної ноти, поки я не передумала. До речі, це не допомогло, — демонструю руку в шовковій рукавичці, крізь яку прорізались кігті. 

— Дивлюсь на твої кігтики й навіть заздрю. Ти значно ближче до нашого народу, ніж ми, навіть при тому, що — людина, а не змій, ще й до всього — жінка, — зауважує Севастіян.

— Можливо для вас це нормально, та я без сліз не можу дивитись на власну руку, тому хочу все негайно виправити. 

— Думаю, краще це провести на рівні для ув'язнених, — говорить Веремій. — Ми не здатні передбачити як поводитимуться сили, а дім нам ще знадобиться.

— Мені все одно, тільки б швидше з цим покінчити.

— Софіє, ми можемо трохи зачекати й….

— Ні, Севастіяне, ти сам казав, що фортецю можуть знайти, якщо не приховати її від людських очей. А це ти здатен зробити тільки з повним запасом сил. Та у такому вигляді ходити по фортеці, де є люди — нерозумно.

— Я так розумію, що Софія вже все твердо вирішила. Тоді, ходімо, — знову поки Севастіян, наче води в рот набрав, командує Веремій.

Ми спускаємось в підземелля, вирішуючи яке місце обрати.

— Буде краще, якщо ти лежатимеш, — вказує Севастіян на старенький дерев'яний стіл для варти, відсуваючи в сторону не менш древні стільці.

 Намагаюсь здаватись відважною, та боюсь настільки, що ледве ноги переставляю. І боюсь не так болю, як невідомості. Хоча ні, болю я боюсь не менше. Коли він допомагає вибратись на дерев'яну трухляву поверхню, страх тільки посилюється й викликає тремтіння. Сподіваюсь він витримає моїх п'ятдесят кілограмів.

— Софія, ми ще можемо все скасувати, — вже вкотре наголошує Севастіян. Схоже зі сторони я не здаюсь сміливою.

— Ні, все нормально, — відповідаю не надто переконливо, уникаючи поглядів в очі. Знаю, що побачить мою відверту брехню. Зрештою й тремтіння голосу мене видає навіть без погляду.

— Веремію, ти знаєш що робити, — не зовсім розумію чого від нього вимагає.

— Так, не хвилюйся. Я все зроблю.

 Важко не помітити, що Севастіян чомусь зволікає і не поспішає починати. Хочеться вірити, що не бажає завдавати мені болю, та причина може бути іншою. Він не хоче втрачати надію, яка й так ледь жевріє. На цю мить це єдиний можливий спосіб повернути його сили і якщо щось піде не так, в кращому випадку доведеться все відкласти, в гіршому — змиритись із думкою, що зважаючи на обставини, це неможливо.       

 Зрештою з підтримкою і допомогою Веремія, все ж наважується. Перше, що помічаю, як на кінчиках пальців Севастіяна з'являються маленькі іскри, міні блискавки, з яких поступово виростають язики полум'я. Вони приймають форму вогняної сфери, яка наче втягує в себе подібні іскорки з тіла Веремія, об'єднуючись в єдине ціле.