Розділ 31. Несподіванка

 Розплющую очі, викашлюючи вологу із легенів. У вухах дзвенить, наче собака без зупину товче металевою тарілкою по підлозі, вимагаючи їжі. Горло, ніс і навіть очі, повіки яких чомусь важкі, як дерев'яні, нестерпно печуть, в голові шумить, навіть кожен вдих відчувається болем. Усвідомлюю, що лежу на тому ж кам'яному виступі, тільки тепер між моєю спиною й холодною поверхнею щось тепле й приємне. Тільки коли помічаю Севастіяна над собою, розумію, що то його рука.

— Дякувати богам, ти отямилась.

— Севастіяне, як я рада тебе бачити, — ще достатньо хриплим голосом намагаюсь висловити свою вдячність й навіть обіймаю його настільки міцно, настільки це зараз можливо. Мені навіть здається, що ще ніколи в житті смерть не була такою близькою. Якби він повернувся трохи пізніше, для мене все б було скінчено. — Навіть порахувати важко скільки разів ти рятував моє життя.

— На відьму вона й справді мало схожа. Хіба що на дуже недосвідчену й необережну, чого не можна було сказати про Роксану, — чую голос Веремія, котрого поки не помічаю, та голос свідчить, що стоїть неподалік.

— Ти маєш рацію, — погоджується з ним Арета.

 Схоже їм таки вдалось відбити її в воїнів князя.

— До того ж, відьми розбираються в травах, інакше як би готували зілля, а Софія нещодавно поснідала отруйними ягодами, тому я й намагаюсь до тебе донести, що ідентична з Роксаною зовнішність, ще не означає, що перед нами вона, — відповідає Веремію Севастіян.

— Що зі мною було? Я наче у глибоке озеро провалилась, — намагаюсь підвестись, та ноги ще не слухаються.

— Ти познайомилась з іншою частиною моїх сил. Я володію одразу двома стихіями: вогнем і водою. В мені зараз залишився виключно вогонь. Тільки поєднавши ці дві стихії, я поверну власну міць й крила, — пояснює Севастіян.

— Ти повинен будь-що їх із мене витягти, навіть якщо для цього доведеться зробити мені боляче, — трішки від нього відхиляють, щоб подивитись в очі.

— Ми знайдемо інший спосіб.

— Ні, я не хочу більше чекати. Іншого разу може бути вже пізно, — вже зі сльозами практично благаю його, хоч і усвідомлюю, що пізніше можу пожалкувати про своє бажання. 

— Гаразд, заспокойся, обіцяю що спробую, тільки тобі потрібно відпочити й набратись сил. У такому стані це зробити неможливо. Це не менш небезпечно, ніж те, що з тобою сталось за моєї відсутності.

Ствердно киваю. Йому знати краще. 

— Я віднесу тебе до кімнати, — підіймає мене на руки.

— Ні! Не змушуй мене знову залишатись одній. Я вже не знаю, що може статись наступного разу. Я або вб’юся швидше, ніж ти повернеш свої сили, або випадково вб'ю когось, хто наступного разу спробує мені допомогти. 

— Я залишусь з тобою і проконтролюю, щоб все було добре. Тим більше мені також не буде зайвий перепочинок. Ви теж йдіть, завтра прийматимемо важливі рішення, — переводить свій погляд на Веремія й Арету.

 Коли Севастіян несе мене до кімнати, відчуваю себе в цілковитій безпеці. В його обіймах так тепло і комфортно, наче між нами ніколи й не було ворожнечі. Я навіть потай трішки заздрю Роксані. Він може бути не менш дбайливим, ніж звичайний чоловік. І мені до лампочки, що в мене в голові, наче на повторні прокручується одна й та ж фраза: це через сили. До біса совість, до біса здоровий глузд. Якщо помирати, то на руках у такого чоловіка.

 Він заносить мене спочатку у ванну, щоб я зняла мокру сукню і коли я катаюсь у рушник, знову несе вже до ліжка. Це необов'язково, але до біса приємно, коли коло тебе бігають, наче біля розбитого яйця. 

 Коли він опускає мене на ліжко у своїй опочивальні, я навіть трішки засмучуюсь. Ліжко здається просто крижаним після тепла його тіла. Шкірою проносяться дрижаки. Та коли він кутах мене в м'яку перину, а сам сідає поряд, холод знову відпускає. І все це він робить мовчки. Яка ж це рідкість. Нема докорів, насмішок, непристойних пропозицій, просто чиста турбота. Він поводить себе, наче справжній джентльмен. Ніколи б не повірила, що все це може бути насправді й зі мною. 

 Прокидаюсь від яскравого сонячного проміння, яке пестить моє обличчя. Збоку мило сопе Севастіян і я безмежно щаслива, що не прокинувся раніше, адже вночі я вилізла з рушника і ковдра тільки частково прикриває моє тіло. Швиденько ховаю ногу, яку закинула на ковдру й кутаюсь в перину по шию. Севастіяна напрочуд, зовсім не бентежить, що спить без сорочки. Схоже мокрою була не тільки моя сукня. Я вже бачила його на озері, та зараз відчуття зовсім інші. Ми лежимо в одному ліжку.  Та найбільший шок охоплює мене, коли я витягую свою руку, щоб трішки прикрити його, так би мовити, від гріха подалі. У мене вихоплюється крик, коли помічаю свої нігті. Вони зовсім не людські. Різко підхоплююсь й закутавшись в ковдру несусь до дзеркала. На щастя на мене дивиться моє відображення. Немає ані хвоста, ані ріжок, ані крил, тільки жахливі кігті, наче у птеродактиля і тільки на одній руці.

— Що сталось?! — різко підхоплюється на мої крики Севастіян.

— Що сталось?! Ось що! — протягую йому свою кігтисту лапу.

— Доволі симпатично, — намагається жартувати, та по виразу його обличчя одразу видно, що такого не очікував. Навіть для нього це стало несподіванкою.

— І що далі? Хвіст, яким буду перечіпатись через пороги чи роги, які проростуть прямо з моєї голови? Схоже сукні для мене потрібно буде шити також на замовлення, бо сумніваюсь, що у звичайній сукні вдасться сховати ще й хвоста. Чому ти смієшся? Це не смішно, — намагаюсь сховати руку, щоб на неї не дивитись.