Розділ 30. Коли погане передчуття цілком виправдане

— Думаю, поки що тобі краще зайняти мою опочивальню. Сумніваюсь, що Веремій наважиться повторити свої фокуси, та все ж так буде спокійніше й мені не доведеться тебе замикати.

— Спокійніше для кого?

— Для нас обох.

— Севастіяне, я всюди тебе шукаю! — навіть не стукаючи вривається до моєї кімнати стурбований Веремій. Невже так швидко повернувся? — Арету схопили воїни князя і частина з них зараз прямує в сторону фортеці. Якщо ти не спробуєш зараз же повернути свої сили, нас таки винищать. 

— На це немає часу. 

— Ми обоє знаємо, що це не так.  Або вона, або — ми, вирішувати тобі. Роксана навіть не замислювалась коли постав вибір між нами й людьми, — робить спробу маніпулювати його почуттями. — Ти ж розумієш, що слава про нас залишилась досі й тільки зміїний народ зводив фортеці на такій висоті. Якщо вони її побачать — зрозуміють, що знищили не все і можуть здогадатись, що тут міг хтось ховатись, щоб уникнути смерті. А приховати наш дім від людських очей у тебе не вистачить сил. Потрібно діяти негайно, нехай і ризики надто великі.

— Тільки завдяки мені ти зараз не повзаєш під ногами, — із гніву зароджується в мені мужність йому заперечити й відстояти себе. Аж не віриться, що у моїй присутності намагається переконати Севастіяна принести мене в жертву задля благої мети. 

— Тільки через таку як ти мені й довелось століттями плазувати.

— Цей ризик — невиправданий. Спершу нам потрібно повернути Арету, доки її не доставили до князя. Навіть якщо вдасться приховати фортецю зараз, її можуть змусити все розповісти, зізнатись ким вона є і чи залишились інші, тому перш за все нам потрібно подбати про її повернення.

— Ми не зрадимо своїх навіть перед обличчям смерті, — зауважує Веремій і з його вуст це звучить наче насмішка, адже саме він пішов проти Севастіяна, проти його наказів.

— Ти забуваєш, що вона жінка, яка виросла сама без будь-якої допомоги. Ти впевнений, що Арета буде готовою померти за тебе чи за мене, оберігаючи таємницю нашого повернення?

— Тут тобі важко заперечити. Чомусь мені здається, що воїни князя могли помилково прийняти Арету за неї, — вказує на мене. — Ти ж сам казав, що її шукає сам князь. Можемо домовитись з ним про обмін.

— Ти серйозно? Ти мене хоч слухав? Хоч думаєш що пропонуєш? Якщо Арета не берегтиме нашу таємницю, хоч вона й нашого роду, то для чого це робити Софії? Ти знову забув, що у неї є те, що належить мені і я нізащо це не віддам.

— Тільки в цьому проблема? Чи є ще щось? Севастіяне, друже, тепер ми не маємо права на помилку. Від цього залежить наше існування. Я розумію, що ти кохав ту відьму, чекав народження свого сина, та за це кохання поплатився увесь наш народ.

— Не потрібно мені цього нагадувати! Я прекрасно все пам'ятаю і ніколи не став під сумнів моїх рішень, інакше доведеться шукати собі новий дім.

— Ось як ти з другом?!

— Друг не поводиться так, як ти дозволяєш собі. Справжній друг не йде проти побратима.

— Я не проти тебе, а проти твоїх необдуманих, імпульсивних  рішень. Я хочу допомогти.

— Тоді допомагай, а не повчай! Допоможи зберегти нашу таємницю і повернути мої сили. Тобі ж відомо, що якщо у мене вийде, твої також зростуть, та якщо Софія не переживе того, на що ти хочеш її приректи, мої сили підуть разом з нею. Ми залишимось ні з чим. Тому саме я дію обдумавши, переступаючи навіть через самого себе. Так, я кохав Роксану, та це було дуже давно. І вона зробила все, щоб це кохання знищити.

— Гаразд, тоді пустимо чужинців по хибному сліду й повернемо Арету. Вона надто цінна, щоб її втрачати, — зрештою погоджується Веремій.

— Софіє, йди до моєї опочивальні й не виходи, поки ми не повернемось. Я з Веремієм спробуємо спровадити непроханих гостей ще до того, як вони потраплять сюди. Це місце ніхто не повинен знайти, бо виникне багато зайвих запитань.

— Якщо ти не повернешся, якщо вас схоплять, що буде зі мною?

— Ми будемо обережні. У нас є те, чого немає у них — магія. Тепер йди.

— Севастіяне, але про фортецю відомо ще й людям, яких ти найняв, — зупиняю його й говорю вже пошепки, щоб не чув Веремій.

— Про це можеш не турбуватись. Я дав їм дах над головою, їм нікуди більше йти. Тепер це частково і їх дім, який вони повинні захищати, якщо не хочуть знову опинитись на вулиці, та й про зміїв їм нічого невідомо, я це перевірив, тому тут ти в повній безпеці, принаймні поки що, поки Веремій під моїм наглядом, — так само пошепки відповідає.

— Я хвилююсь, а це в моєму випадку дуже погано.

— Якщо відчуєш, що починаєш палати, спускайся до найнижчого рівня в підземелля, — при Веремію не говорить навіщо, та я його розумію. Схоже його магія не тільки вказує, коли хтось приходить, а й стримує сили.

 Вони йдуть, а в мене чомусь настільки погані передчуття, що аж шлунок крутить. Сподіваюсь, що це хибні відчуття і за його відсутності нічого не трапиться. Розумію, що краще залишатися в його опочивальні, та я надто сильно хвилююсь і можу не встигнути спуститись у підземелля, коли це знадобиться. Швидше б вони повернулись.

 Залишок дня, постійно кручусь на нижніх рівнях, а вночі тягну ковдру у підземелля. Знаю, що спати там — не найкращий варіант, зате відносно безпечний. Та й змії не люблять холоду. Що ще потрібно, щоб дочекатись повернення Севастіяна. Та трохи посидівши, усвідомлюю, що заснути тут буде нелегко. Лампа, яку я також прихопила напередодні з собою дає не так вже й багато світла. Це місце лякає. Це один з тих моментів, коли відчуваєш себе по-справжньому самотньою й беззахисною у цьому світі. Навіть думати не хочеться, що невдовзі єдина жива істота, яку я хоч трохи пізнала, позбудеться мене, наче непотребу. Що я робитиму, якщо повернутись додому не вдасться? Накручувати себе я завжди вміла, та про всяк випадок про це потрібно подбати вже тепер. Вирішити куди піду і як виживатиму без сторонньої допомоги. Ці неприємні думки викликають сльози. Севастіян мене вже неодноразово витягував з лап смерті. Можливо він дозволить мені залишитись. Я б могла працювати, допомагати прислузі. Нехай вже краще так. Я — не горда. Вдома мені доводилось підпрацьовувати офіціанткою. Необхідно буде обговорити з ним це в найближчому майбутньому.