Розділ 29. Омана

— Ну як тобі нова кімната? Подобається? Як на мене, доволі затишно, — здригаюсь від несподіваного голосу Севастіяна. Я не чула як він увійшов, а може він увесь цей час був тут? Може чув Роксану, чув те, що відповідала їй. Тоді б він все зрозумів, усвідомив, що я — невинна, звичайна жертва її гри.

— Севастіяне, я б ніколи не завдала тобі шкоди, ніколи б не вчинила як Роксана, — підводжусь із холодної землі.

— Серйозно? І ти це говориш після того, як тримала кинджал біля моєї шиї? — голос сповнений гнівом й ненавистю, від яких мороз йде шкірою. Як довго я намагалась довести йому, що зовсім не та, за кого він мене сприйняв, та вийшло все з точністю навпаки.

— Впевнена, що ти помітив, що я була сама не своя. Я б ніколи…

— Мовчи, коли я говорю, — кричить, не даючи продовжити і я від цих криків зіщулююсь, наче морська мушля, зачиняючи в собі, шукаючи захисту. Він точно зробить те, що обіцяв, точно забере свої сили, не боячись зробити мені боляче, або й вбити. — Тепер буду говорити я —  зрештою запалює стареньку лампу, жовте світіння якої освітлює його розгніване обличчя й все довкола. Та краще б я залишалась в темряві й не бачила куди він мене закинув. Це ж клітка, холодна смердюча клітка. Зачинив, наче дику тварину, небезпечного злочинця. Дякую, тобі, Роксано. Допомогла!

— Севастіяне, вислухай мене, будь ласка.

— Я вже достатньо наслухався, — відчиняє грати клітки й невпинно наближається до мене і йде з таким обличчям, наче вже вирішив мою долю. 

— Ти знаєш, як повернути собі сили?

— Думаю найкращим і єдиним правильним варіантом буде твоя смерть.

 Шкіру обдає нестерпним колючим холодом, який провокує тремтіння. Я ціпенію, наче мене змусили магією, та насправді жах, який віддзеркалюється у моїх очах здатен не на менше. 

— Севастіяне, я…, — не дає договорити й вхопивши за шию підіймає над землею. Я не можу ані вдихнути, ані видихнути. Шалений тиск, який чинить його рука, перекриває доступ повітрю, як тоді у лісі.

— Веремію, облиш її негайно! — наче справжнісінька галюцинація, помічаю ще одного Севастіяна. Зважаючи, що досі вишу у повітрі, доходить до мене не одразу.

— Ти повинен був зробити це одразу, як тільки вперше її побачив! Та якщо досі кохаєш цю пройдисвітку, я тобі допоможу, зроблю це замість тебе. Ти завжди був надто м'яким, надто схильний до сентиментів.

 Вдруге вмовляти Севастіян не стає, а швидко опиняється поруч й відштовхує його від мене, змушуючи відпустити мою шию. Я боляче вдаряюсь об землю.

— Ти як? — стурбовано схиляється наді мною, а я не можу надихатись, горло пече, провокуючи кашель.

— Ти мене вдарив? — повертається Веремій вже у справжньому обличчі.

— Цього ще замало за те, що посмів використати свою силу проти мене. Ти ж знаєш, що цього я не люблю найбільше. 

— Зараз ти надто слабкий, щоб кидати мені виклик, — впевнено заявляє Веремій.

— Не слабший за тебе. Ти забуваєш, що втративши свої сили, я ослабив весь народ, щоправда, від народу залишився тільки ти й Арета. Арета сил немає, відповідно саме ти повинен був це відчути. — Ти мені не рівня, навіть зараз, — загрозливо демонструє на своїй руці вогняну кулю, яка тільки зростає, загрожуючи спалити тут усе.

— Ти мені погрожуєш після того, як я просто хотів допомогти? — миттєво змінює тактику й не виглядає вже таким самовпевненим. — Пробач, можливо я трохи переборщив, та ми не повинні сваритись через неї, не повинен іти брат проти брата через жінку.

— Жінка тут ні при чому. Ти свідомо пішов проти мене, проти мого наказу. Я ж говорив, що в ній досі частина моїх сил, мої крила і я серйозно налаштований їх повернути. Смерть Софії цьому не сприятиме.

— Ти знаєш, що існує ще один спосіб, то чому досі зволікаєш?

— Тепер не буду. Я спробую, якщо ти не вставлятимеш мені палки в колеса. Чи хочеш зайняти моє місце? Тоді тобі доведеться мене вбити й тобі про це відомо.

— Твоє місце вже не таке заманливе без нашого народу. Правити не залишилось ким, тому, ні, дякую, якось не хочеться.

— Повертайся до себе, — спокійно, але з натиском наказує Севастіян і не забувай завдячуючи чиїм силам ти знову такий. Хтозна чи ефект не щезне, коли я зніму з неї цей клятий браслет.

 Веремій більше нічого не говорить. Севастіян був аж надто серйозний, щоб засумніватись у його словах, та і яскрава демонстрація сил зіграла чималеньку роль. Навіть уявити важко можливості Севастіяна з повним набором його магії. Можливо Роксана в дечому мала рацію. Така сила лякає людей, завжди лякала й лякатиме надалі.

— Ходімо, — допомагає підвестись й веде кам'яними східцями вгору.

 Я досі тремчу і легше тільки від того, що не рука Севастіяна тримала мене за горло. Цього разу смерть вже вкотре дихала мені в потилицю й впевнена, що ще не раз намагатиметься заволодіти моєю душею. Дивлячись у божевільні очі Веремія, я вже не так категорична з Роксаною стосовно окремих ящурів.

Севастіян приводить мене до моєї кімнати.

— Я поговорю з Веремієм і повернусь, а ти зберись й спробуй пояснити що збіса з тобою відбувається, інакше може бути, що Веремій буде не єдиним, хто так люто бажатиме твоєї смерті, — сподіваюсь він зараз про Арету.