Розділ 28. Спосіб схилити на свою сторону

 Розплющую очі не у ванній, чи у власному ліжку, а з кинджалом в руках біля горла Севастіяна у його опочивальні. Здається, наче час зупиняється. Його заціпеніння настільки сильне, що важко зрозуміти чи бачу перед собою живого чоловіка, чи тільки портрет без душі. І тільки очі говорять за нього. В них скільки непідробного смутку, розчарування й гіркоти зради, що одним тільки поглядом можна дістатись душі. Саме це допомагає отямитись, та не допоможе повернути час назад. Що зроблено, те зроблено. Відчуваю сльози, які течуть обличчям. Що ж я накоїла? Як сюди потрапила? Де взяла кинджал і чому ледь не прирізала ним єдину людину в цьому світі, яка попри все намагається мені допомогти. Це не я… Я б ніколи… Кинджал починає тремтіти у мокрих долонях й врешті-решт випадає з руки, вдаряючись об підлогу. Брязкіт металу розноситься кімнатою.

— Севастіяне, я … Я…, — слова зникають, не встигаючи вилетіти назовні. Я ще нічого подібного ніколи не відчувала. Я настільки розгублена, що словами не описати.

 Хочеться, щоб розлютився, накричав, кинув у в'язницю, тільки щоб не дивився так на мене, тільки щоб не мовчав. Ми навіть не одразу розуміємо, що у дверях стоїть Веремій. Йому не потрібно було тут бути, щоб зрозуміти що трапилось. Кинджал на підлозі описує ситуацію краще будь-яких слів.

— Кажеш не Роксана? — миттю з'являється біля мене й грубо хапає за зап'ястя. — Ти підеш зі мною й тепер Севастіян тобі не допоможе. 

— Я не…., — знову не можу нічого відповісти.

— Думаю тепер ти усвідомлюєш, що чергова спроба вкотре довіритись цій дівчині ледь не коштувала тобі життя. Якщо хочеш повернути свої сили, тобі доведеться спробувати вже сьогодні, навіть якщо це загрожуватиме їй смертю, — звертається до Севастіяна.

 Я наче десь не у цій кімнаті, наче досі сплю. Мені байдуже куди мене тягне Веремій й що зі мною робитиме. В голові клубок зі спроб зрозуміти що за єресь зі мною відбувається. Виходжу зі стану прострації тільки в цілковитій темряві. Сльози не припиняються ані на секунду. Як я могла? Я ж не така. Потім пригадую сон, Святослава й все стає на свої місця. Усвідомлюю, що вже бачила сни про нього, про його смерть, тільки тоді все відбувалось, наче зі сторони, а тепер все було інакше. Я відчувала ненависть, розпач, відчай, біль, жагу помсти. Я наче побувала у тілі Роксани, відчула все, що відчувала вона. Невже я й справді її нове переродження? Невже Севастіян, Арета мали рацію. Недарма мені не довіряли. Я ж тепер додому не повернусь. Він більше не допомагатиме тій, котра намагалась його вбити. Паніка охоплює кожну клітинку мого тіла, та на ці емоції браслет чомусь не реагує. А краще б зреагував, тоді б відчуття провини не роз’їдало мене зсередини, наче кислота. Тепер я приречена, без права на помилування.

— Софіє, ти пробудила давнє зло, ти повинна була встромити цей кинджал в його тіло, повинна була позбавити його життя, як він колись позбавив мене кохання усього мого життя, — чую голос із темряви. Й ціпенію, усвідомлюючи, що лунає саме мій голос.

— Роксано, це ж ти? Ти керувала моїм тілом? Ти змусила відчути увесь твій біль, щоб спрямувати його проти мене, проти Севастіяна? — жодних сумнівів не залишається з ким “маю честь” говорити.

— Ти звела нанівець усе, що мені довелось зробити, щоб помститись за смерть Святослава. Ти повернула монстра, на знищення якого я використала усі сили свого роду, усі можливі ресурси.

— Я не повинна тут бути й ти це знаєш. Мені прикро за те, що тебе спіткало, та я тут ні до чого. Будь ласка, просто поверни мене додому.

— Я ж щойно тобі сказала, що сил у мене більше немає. Ти зможеш повернутись, тільки якщо все виправиш й слід про існування Севастіяна залишиться тільки у вигляді його кістяка в проклятій печері.

—  Ні! Повинен бути інший вихід.

— Іншого виходу немає. Якщо він залишиться живим, ти ніколи не повернешся додому. Мені прикро, та така ціна твоєї помилки.

— Це несправедливо.

— До мене життя також було несправедливим. Здається, доля до нас ніколи не була прихильною.

— Я не — ти, я не зможу нікому нашкодити. Ти знищила цілий народ.

— Хіба за кохану людину ти б не зробила це саме.

— Роксано вони були невинними. Це все було тільки між тобою і Севастіяном.

— Це він тобі так сказав? Невинні? Помиляєшся, крихітко, мій вчинок цілком виправданий. Я рятувала людський рід. Завдяки мені, люди більше не боялись геть знахабнілих ящурів. Вони знищували цілі селища, які їм не корилися. Якби вони вижили, ти б народилась рабинею у них на службі, якби взагалі народилась. 

— Звучить, як маячня. Севастіян не такий.

— Для тебе це може й звучить, наче порожні балачки, адже у твоєму світі їх не було. Не залишилось жодного змія.

— А як же Арета?

— Без пари вона — ніщо, порожнє місце. Доживатиме свої нескінченні роки на самоті. На тобі зараз порятунок людського світу.

  Роксана ні на мить не відводить свого погляду, сповненого прихованої зневаги. Вона лютує через повернення Севастіяна, яке випадково влаштувала саме я. Це не так легко приховати, навіть від мене.

 — Ти звела нанівець, те, що я втілювала роками. Мені довелось ділити ліжко з ворогом, вдавати щасливу дружину, щоб дійти до мети, щоб знищити всіх до одного. Всі вони, без винятків — монстри. Севастіян змусив мого батька, віддати мене, після того, як сам благословив нас шлюб зі Святославом. Цей монстр не залишив йому вибору, інакше постраждало б ціле селище. Батько не міг цього допустити. Він був старостою, тому повинен був дбати про людей, боротись за них. Святослав не міг жити з думкою, що просто відійде в сторону й віддасть мене, тому кинув йому виклик, знаючи, що може померти. Зрештою цей призвело до його загибелі. Ти все бачила і відчувала сама. Хіба увесь їх рід вартий співчуття?