Розділ 24. Таємниця появи Арети

 Одразу ніяковію, а після усвідомлюю, що досі геть гола лежу у чані з вже холодною, але прозорою водою. Схоже я так розслабилась, що задрімала.

— Вийди, негайно вийди, — швиденько обхоплюю руками коліна, щоб приховати усе провокативне.

— Значить усе добре, кохана — останнє слово розтягує, наче іриску, акцентуючи усю увагу саме на ньому. Моє зніяковіння сягає небес. Все ж виконує прохання й виходить із ванної.

 Отже, він все чув. Добре, що уві сні далі розмов у нас зі Святославом не заходить, інакше сором був би вдвічі більший. Подумки лаюсь, що вже вкотре потрапляю з Севастіяном у доволі незручні ситуації. Та після всього, що у нас було він просто зобов'язаний на мені женитись. Це звісно метафоричний вислів й пов'язувати своє життя  із цим гадом я не збираюсь. Якщо все піде за його планом, невдовзі я буду вдома й обиратиму між Олегами, Максимами й Артемами, а не між Севастіяном й Святославом. 

 Швиденько натягую сукню по мокрому тілі й виходжу до кімнати з надією що він не стане мене чекати, та надія розбивається об кам'яний вираз його суворого обличчя.

— Пробач, мені наснився сон і коли ти до мене заговорив я ще не усвідомила, що вже прокинулась.

— Схоже сняться тобі не квітучі галявини, — один кутик його губ ледь помітно здіймається вгору.

— Чия б корова мукала, а твоя послухала, — натякаю на той злощасний вечір. — Що ти тут робиш в такий пізній час?

— Це ж моя кімната, відколи мені заборонено сюди приходити? — з викликом дивиться на мене.

А й справді. Та зрештою я не просила тягти мене сюди силоміць.

— Все одно ти не мав права вриватись до мене, коли я приймала ванну, навіть якщо вона у твоїх апартаментах. Повинні ж бути в мене власні кордони, які не можна перетинати навіть тобі. Я не просила переселяти мене сюди. Мені й у шафі було добре.

— Арета розповіла про випадок на виступі. Ти ледь не загинула. Потрібно бути більш обережною. Пам'ятай, що тепер на тобі відповідальність одразу за два життя: своє й моє. 

— Ти надто перебільшуєш. Браслет переніс тільки частину твоїх сил без яких можна жити. Будеш просто не таким крутим, як раніше, якщо, звісно, вони до тебе не повернуться після моєї смерті, що також не слід виключати. Зрештою я не винна, що змії не дають мені спокою. 

— Їх й справді тягне до тебе. Це через мої сили. Вони відчувають їх, хочуть бути ближче. Так завжди було. Ось чому вони заповзають до фортеці.

— Чудово! Виходить, що я притягую до себе, те, чого боюсь понад усе на світі. В принципі майже нічого не змінилось. Просто раніше я притягувала до себе придурків й неприємності. Бляха, я тепер точно спокійно не засну. На, спробуй ще раз його стягнути з моєї руки, — протягую зап'ястя з браслетом.

— Ти ж знаєш, що в мене не вийде.

— Може спробувати підколупати ножем, використати мило.

— Софіє, браслет — магічний артефакт. Мило тут не допоможе.

— Та знаю я, просто хочу додому. Тут відчуваю себе зовсім чужою, — ніяково відводжу погляд від нього. 

— Якщо тобі стане трохи легше, можеш завтра вранці скласти мені компанію в поході за провіантом до села. Щоправда, йти доведеться довго. 

— Зачекай, хіба цим не повинен займатись пан Орест? 

— Так, та мені потрібно до села у справах.

 Разом з пропозицією прогулятись, мій гнів і образа вщухають, залишається тільки дитяче щире захоплення. Інколи я себе ненавиджу за те, що не вмію довго ображатись. 

— Я згодна.

— Дуже добре. Пошукаємо там все необхідне для тебе. Вибереш одяг, який подобається тобі.

— Ти ведеш мене на шопінг? — ледь не стрибаю від щастя. Щоправда, більше захоплення у мене викликає саме  можливість нарешті вийти з фортеці.

— Куди? — намагається зрозуміти значення слова, яке чує вперше у своєму житті.

— Забудь, це в нас так називаються дні купівлі провіанту. А як Арета? Вона піде з нами?

— О, ні, вас двох я не витримаю скільки часу. Вона самостійно навідується туди, коли їй щось потрібно. Саме Арета вказала мені на те поселення. Коли я востаннє тут бував, людським духом поблизу й не пахло. Ця фортеця спеціально була зведена, щоб відгородити нас від людей. Та виявляється все було марно, адже в кінцевому результаті вижив тільки один народ. 

— Насправді я рада, що Ареті вдалось врятуватись. Вона мені не подобається, та ніхто не заслуговує на таку смерть.

Севастіян нічого не відповідає, тільки коли йде, додає:

— Добре відпочинь. Завтра сили тобі знадобляться.

 До селища вирушаємо ще на світанку, як тільки сходить сонце. Вночі падав дощ, тому дерева й трава під ногами ще мокра. І коли волога із гілок потрапляє під комір обраної на сьогодні сукні, я доволі голосно скрикую, чим добряче звеселяю Севастіяна. Схоже йому й справді подобається, коли я страждаю.

— Дуже смішно. Добре, що твоя шкіра, наче броня, моя ж відчуває усе, навіть ті крихітні краплини, які скапують з дерев.

— Я вже це зрозумів. Невдовзі сонячне проміння все тут підсушить і ти будеш благати про вологу. По обіді буде доволі спекотно.