Розділ 23. Допомога, якої не очікувала

 На секунду у залі стає настільки тихо, що можна почути хрускіт стиснутих від гніву щелеп Арети.

— Схоже, ти вже й сама була б не проти взяти участь, — так само уїдливо відповідає дівчина, натякаючи на минулий вечір. Зміюка знає за які ниточки смикати. І свідчить це про страх. Вона боїться, що Севастіян вже вдруге зробить неправильний, на її думку, вибір. Навіть те, що терпить мене тільки через власні сили не здатне її переконати.

— Я ж з народу прислужників. Куди мені.

— От і мовчи, а не пхай свого носа куди не слід. 

— Чому ти психуєш, просто запитала, — вдаю наче мене не зачепила її не менш зухвала відповідь. 

 Севастіян мовчить, та його мовчання оманливе й жодним чином не має нічого спільного зі спокоєм. Всередині він увесь закипає. Це можна зрозуміти за побілілими кісточками рук, які він стискає в кулаки. Про холодний погляд й важке дихання взагалі мовчу. Він вже на межі. Тому доводиться зупинитись, щоб бува, не луснув від гніву. Якісь всі надто знервовані, магнітні бурі чи що?

 Беру велику дерев'яну ложку й накидаю собі якоїсь каші, а після ще ставлю великий шматок м'яса. За мною мовчки спостерігають, наче за тваринкою в зоопарку. Я не люблю їсти, коли на мене дивляться, та переступаю через себе, вдаючи цілковиту байдужість до усього, що відбувається навкруги. 

— Апетит в тебе нівроку, — зауважує Севастіян і я розумію, що змовчати не можу. Спокуса надто велика.

— Ну мені ж не потрібно слідкувати за фігурою. Це обов'язок Арети. Їй же відроджувати цілий народ.

 Арета хоче щось відповісти, та один красномовний погляд Севастіяна відбирає у неї це бажання. От і добре, тепер можна нормально поїсти. Та після нашої словесної дуелі апетит залишається виключно у мене.

 Після ситного сніданку, повертаюсь до кімнати, та вже у проході мене наздоганяє Севастіян й нахабно заходить слідом. Ну що ж, це його апартаменти, має право. Шкода, що суперниця цього не бачить.

— Що знову не так? Ну подіставала трохи Арету, та після її витівки цього ще замало.

— Я прийшов не через неї. 

— Тоді що тобі потрібно? — вдаю наче не здогадуюсь чому так не терпиться зі мною поговорити.

— Що сталося ввечері? — злегка схиляє голову й зосереджує усю свою увагу на мені. 

— Негарно говорити жінці, що нічого не пам'ятаєш, — переводжу все в жарти, адже він помітно напружений.

— Годі, Софіє. Я цілком серйозно, — його обличчя залишається незворушним.

— Нічого не сталося. Ти знову говорив уві сні, — спеціально не даю тієї відповіді, яку він бажає. Майстерно розтягую його терпіння й свою насолоду. Помсту потрібно подавати гарячою. Це тобі за прислугу, — подумки зловтішаюсь, що мені вже сьогодні випала така нагода. 

— Що було далі? — не здається й витягує з мене інформацію крихітними частинками, наче хірургічними щипцями.

 Відповіддю на це запитання стає моє обличчя. От ніяк не можу позбутись особливості червоніти навіть тоді, коли намагаюсь не виказувати власного хвилювання чи сорому. 

— Судячи з рум’янцю на щоках, душити я тебе не збирався. 

— Ну якщо поцілунки проти моєї волі й розпускання рук не вважати прелюдією до удушення, то — ні, — ставлю саме його в незручне становище. — Та це, принаймні не загрожувало моєму життю.

— Цього не повинно було статись.

— Але сталось. Послухай, я заплющу на це очі й тобі варто. Це була звичайна випадковість, не більше. Окрім моєї гордості більше нічого не постраждало.

— Пробач, я не контролюю себе, коли сплю, тому намагайся вночі обходити мене стороною.

— Я не знала, що в бібліотеці натраплю на тебе. Ти ж не афішуєш де ночуватимеш. Останнім часом мені дошкуляє безсоння, тому й шукала місце, в якому можна збути час. Коли побачила тебе у конвульсіях на дивані, подумала, що потрібна допомога. От і все.

— Від тебе мені потрібні тільки мої сили, — вкотре своїм зухвалим висловлюванням боляче ранить. 

— Навіть не сумніваюсь, — вдаю, що мені байдуже на його образливі слова. І кожного нового разу у мене виходить все краще й краще. Головне залишатись чесною перед собою. Насправді відчуваю себе гидко. Моя самооцінка скочується до нуля. Вже вдруге за сьогодні він дозволяє собі подібне. Ненавиджу, коли він такий. І не потрібно мене провокувати. Я також можу бути нестерпною. 

 На цій “приємній” ноті Севастіян покидає свою кімнату, а мій погляд зосереджується на фресках. Він теж боляче кусається й очевидно ще більш небезпечний. Холодний король змій. Що ж буде зі мною, коли він стягне цей проклятий Роксаною браслет? Що на мене чекатиме? Самотність і страх в оточенні незнайомців для яких завжди залишатимусь білою вороною чи все-таки бажане повернення додому. Як же я скучила за своїм, тепер вже розумію, що безтурботним життям, за чистими джинсами, футболками з принтами, за новою парою зручного взуття і метушливих людей навколо. 

 Занудьгувавши, виходжу із кімнати й прямую до виходу на виступ. Різкий порив вітру й свіжого повітря наповнюють мої легені свіжістю й витісняють затхлий запах стін фортеці. Висота тут просто неймовірна, навіть до краю моторошно підходити, ще й коли бажають твоєї смерті. Важко жити, очікуючи ножа в спину. Ще важче, коли не знаєш від кого саме. А десь там внизу вирує життя. Цілі міста, селища звичайних людей, яким не потрібно ховатись, які просто живуть й не замислюються що ж буде завтра. Вони у звичному для себе оточенні, середовищі, часі.