Розділ 22. Випадок у бібліотеці

 Здається, Севастіян це помічає, або йому просто все набридає. Виявляється у нього також є певний ліміт терпіння, який ми вичерпуємо за лічені хвилини.

— Годі, я прийшов сюди нормально поїсти вперше за останніх кілька діб і вислуховувати ваші суперечки не маю жодних намірів. Якщо комусь щось не подобається, може бути вільним й голодним до завтра! — уважно спостерігає за нами обома, очікуючи, що хтось вирішить ще трохи посидіти на дієті через власну гордість.

 Ані я, ані Арета не покидаємо обідньої зали. Зціпивши зуби просто намагаюсь ігнорувати її присутність. В залі настає тиша. Севастіян аж очі заплющує від насолоди кілька секундним спокоєм, або намагається заспокоїтись, щоб нас не повбивати. 

— Ось і добре, що хоч в чомусь ми порозумілись. Не думав, що голод має таку силу. 

  Тільки тепер зауважую, що Севастіян також перевдягнувся. На ньому нова сорочка, яка чудово підкреслює його широкі плечі й міцні м'язи грудей, які ритмічно здіймаються. Волосся причесане, але не зібране і так мені подобається навіть більше. Сподіваюсь зараз він не зверне увагу на те, як на нього витріщаюсь. Арета також має неперевершений вигляд. Здається, що обрала найкращу сукню, яку тільки мала, щоб вразити Севастіяна, та з власної необережності вся його увага сьогодні була прикута саме до мене. Тепер я ще й вдягнена як Роксана. 

 Мовчки поснідавши, розходимось по своїх кімнатах. Точніше я прямую в опочивальню Севастіяна, а він як справжній джентльмен йде далі. Вже ввечері перед сном вирішую трохи провітритись й відшукати бібліотеку, про яку напередодні згадував чоловік. Він запевняв, що вона повинна була стати його улюбленим місцем у фортеці. Чималенька колекція книг з усього світу — його найбільша гордість. Та замість того, щоб все добре роздивитись й оцінити його колекцію, натрапляю на непритомного Севастіяна, який лежить на невеличкому диванчику поряд зі стелажами з книгами. Тепер зрозуміло де він спить поки його опочивальню займаю я. В мене наче дежавю. З ним знову відбувається щось незрозуміле, як в лісі, коли він ледь мене не задушив. Він без упину шепоче все ті ж слова, а кров у його венах починає палати. Тепер його ще й трясе. Я цілковито розгублена. Перше, що спадає на думку — покликати на допомогу Арету. Їй він точно нічого не зробить, а навіть якщо я помиляюсь краще вона, ніж я. Та в мене чомусь таке відчуття, що не встигну. 

 Повільно наближаюсь, але не настільки близько, щоб його руки могли до мене дотягнутися.

— Севастіяне, прокинься, будь ласка, це просто поганий сон, — легенько його штурхаю й одразу повертаюсь на свою позицію, та це не допомагає. Він ніяк не реагує. Доводиться діяти жорсткіше, тому підходжу й намагаюсь спочатку легенькими ляпасами по обличчі, а після трохи сильнішими повернути його з полону сновидінь. Спочатку це також не дарує бажаного результату, та як тільки я замахуюсь для чергового ляпаса, він миттєво перехоплює моє зап'ястя й розплющує очі. Кілька секунд просто дивиться, поки моє серце вибиває п'яту симфонію Бетховена, а після, на його обличчі з'являється така приємна усмішка, що я вперше за життя червонію, наче на першому побаченні. Вона йому дуже личить. Впевнена, що й сміх у нього звучить по-особливому привабливо. Щоправда, я ще не бачила, щоб він щиро й голосно сміявся. Сподіваюсь, що все ще попереду.

— Роксано, я так довго на тебе чекав, — дозволяє зрозуміти, що він досі не отямився, як тоді у лісі, тільки погляд у нього не шалений, а закоханий.

— Я не…, — намагаюсь заперечити, та важко підібрати слова, язик, наче набрякає. А після він притягує мене до себе і ми вже настільки близько, що моє обличчя від нього відділяє всього декілька міліметрів. Власне дихання чомусь збивається й стає хаотичним, та на цьому ця пригода не закінчується. Севастіян впивається в мої вуста пристрасним, голодним поцілунком. І я чомусь замість того, щоб йому добряче врізати по фізіономії, відповідаю на нього. Як же це приємно. Відчуваю, як ноги підкошуються. А це вже поганий знак. Я не повинна так реагувати на випадковість. Я ж знаю, що все це призначається не мені, та мізки чомусь все одно плавляться від цієї пристрасті й ніжності в одному флаконі. До поцілунку, який трохи затягується, додаються його дотики. Спочатку невинні, та потім, він наче втрачає контроль. Його руки намацують зав'язки на сукні.

— О, ні, ні, Севастіяне, це не правильно, — зупиняю його долоню, та це зовсім не допомагає. Що ж робити? Змушена визнати, що те, що відбувається мені подобається, хоч я й не та, кому призначаються його поцілунки, ніжність й пристрасть. Виявляється він може бути ніжним, якщо захоче. Коли Севастіян підхоплює й кладе мене на єдиний диван в бібліотеці, зі страху ледь серце не зупиняється. Якщо я зараз це не зупиню, можуть бути погані наслідки. Візьми себе в руки, Софіє, він ладен був тебе вбити, а ти дозволяєш йому таке. Ти ж не дурепа! — шепоче внутрішній голос і я нагороджую його ще одним ляпасом, щоправда, значно відчутнішим. Під моєю долонею шкіра червоніє, а до нього нарешті повертається здоровий глузд й нормальний погляд.

— Що ти тут робиш? — дивиться на мене згори вниз, зосереджуючись на моїх руках, які утримують зав'язки сукні.

— Ти знову марив, — швиденько підхоплююсь й намагаюсь якомога швидше покинути бібліотеку.

— Я тобі не зробив боляче? — все ще не може зрозуміти що тут відбувалось і чому я опинилась на дивані під ним.

 Боляче?! — подумки повторюю і так само подумки відповідаю: — Та ти мене ледь до гріха не довів. 

— Ні, все добре. Не задушив і на тому спасибі, — не поспішаю обурюватись через таку нахабність з його сторони, хоч він й не спеціально.