Розділ 21. Ревнощі

— Я тебе кохаю, — грайливо шепоче мені на вушко. Він настільки близько, що відчуваю його дихання на своїй шкірі. Трохи шерехуваті, але водночас достобіса ніжні долоні обхоплюють моє обличчя і від цих дотиків палає  кожна клітинка тіла. Сірі, наче ранковий туман очі, зачаровують, затягують у невідомість. Здається, я — найщасливіша жінка на світі.

— Я також тебе кохаю, Святославе й кохатиму допоки мої стопи торкаються рідної землі, допоки жива і навіть після смерті неодмінно відшукаю тебе.

— Я проситиму у твого батька благословення на поєднання наших доль, досить уже нам ховатись. Не хочу відпускати тебе ні на хвилину. Тільки поряд з тобою бачу своє майбутнє. 

— А якщо батько не дозволить? 

 Озвучую саме те запитання, яке каменем лежить на серці. Знаю, що батько хоче віддати мене за сина старости із сусіднього села, та я благатиму у нього про дозвіл на заміжжя зі Святославом. Тільки він зможе зробити мене по-справжньому щасливою. Батьківська любов не дозволить відмовити єдиній доньці, та й Святослав не остання людина на селі. Його поважають односельці й завжди задоволені його роботою на кузні. Він створює просто дивовижні речі. Досі ніяк не можу намилуватись кованою трояндою, яку він подарував мені минулої зими, коли бовкнула, що сумую за теплом й квітучими полями. Тепер, коли надворі, або ж на душі холодно, беру її в руки й любов з якою він її викував допомагає зігрітися. 

— Пан Всеволод просто не зможе мені відмовити, — жартівливо відповідає і за це я люблю його ще дужче. З ним завжди проблеми здаються не такими вже й суттєвими. 

 А після нахиляється ще ближче і цілує. Очі заплющуються від задоволення. Немає жодних сил, щоб його зупинити. Нас можуть побачити й тоді я зганьблю чесне батькове ім'я, та цей поцілунок наскільки солодкий, що відмовитись від нього просто неможливо. Це буде куди гірше викриття. 

 Присутність Святослава перетворює моє життя у свято. Нам судилося бути разом.

 Ще не встигаю розплющити очі, а вже відчуваю, що посміхаюсь. Не знаю звідки моя фантазія вигадала того Святослава, та він достобіса гарячий і ніжний. Ця ніжність досі відчувається на вустах. Та коли повіки підіймаються, все миттю зникає. Тільки холодний, зосереджений на мені погляд Севастіяна тепер змушує серце битись частіше. Ані ніжності, ані тобі закоханих сірих очей. Прекрасний сон й прекрасного принца проганяє зловісний дракон, який тримає принцесу у своєму полоні.

— Я тебе шукав усю ніч! Не могла повідомити, що ночуватимеш у шафі. Наче в мене інших занять немає, — пронизує своїм гнівним поглядом, від якого чомусь тілом біжать сироти. 

Ось тобі й доброго ранку. 

— Я тебе про це не просила, — підводжусь й стаю навпроти, склавши руки в боки. Практично дихаю йому в груди.

 Вдаю, що мені геть не страшно, та насправді все всередині наче заціпеніло. А ще мені до біса неприємно коли він на мене кричить. Сльози душать, та я не дозволяю собі пустити навіть сльозинку перед ним, хоч голос й тремтить.

— Мені доведеться вжити заходів.

— Які ще заходи? Я нічого не зробила? Відколи сон у шафі прирівнюється до злочину? 

— У мене немає часу на твої витівки, — грубо хапає за руку й ледь не силоміць тягне бозна-куди.

— Значить витівки Арети цілком обґрунтовані, а мої — злочин без права на помилування. Несправедливо, тобі не здається? Відпусти, мені боляче, — він тільки трохи послаблює хватку, та не відпускає повністю. — Куди ти мене тягнеш? — навіть обуритись сповна не встигаю.

 Севастіян мовчки йде, міцно утримуючи мою руку, а мені доводиться ледь не бігти, щоб встигати за ним. Оминає двері моєї кімнати й зупиняється навпроти своєї. Заштовхує  всередину. 

— Що все це означає? — обурююсь такій нахабності. — Я, здається, чітко висловилась,  що мені не подобається твоя кімната. 

— Принаймні тут мені не доведеться тебе шукати, коли знадобишся. Я завжди буду знати де ти.

 Я майже не чую що він говорить, адже уся моя увага прикута до підлоги, по якій десь може повзати гадюка. Навіть не зауважую, що по щоках струменять сльози.

— Невже можна бути таким твердолобим йолопом?! Мені просто страшно у твоїй фортеці разом з тобою і бісовою Аретою. Я боюсь, що іншого разу просто не побачу підкинуту гадюку й пірну під ковдру. Ось тому й шукаю відносно безпечне місце.

— Поряд зі мною ти в безпеці, — одну довгу мить із непроникним обличчям дивився на мене.

— Та невже? Хіба не ти казав, що ледь стримуєшся в моїй присутності. Я вам роблю величезну послугу, коли не потрапляю на очі.

— Послухай, всім нам нелегко. І вихід із цієї ситуації тільки один: якомога швидше все повернути на свої місця. Я не хотів тебе лякати й мені прикро, що не запобіг витівці Арети. Тому хочу, щоб ти залишилась тут. Сюди вона не насмілиться увійти без мого дозволу.

— Для тебе це просто витівка, а для мене вона могла стати останньою в житті. Те, що після цього сплю в шафі цілком нормальна реакція здорової людини. Це інстинкт самозбереження, про який ти схоже нічого не чув. На відміну від мене тобі нема чого боятись. 

— Помиляєшся, завжди є чого боятись, навіть коли здається, що це не так. Як ти вже говорила це цілком природно, навіть для зміїв. Якби не страх, ми б ніколи не дізнались що ж таке відвага.