Розділ 20. Конфлікт

 Тільки коли помічаю, що в кімнату влітає Севастіян, заціпеніння відпускає і я застрибую, наче олімпійський чемпіон на найближчий стілець. Він помічає спочатку змію, в після мене на стільці й, мабуть,  усвідомлює, що тут сталось.

 На шум прибігає Арета. І я чомусь більш ніж впевнена, що тут не обійшлось без неї. Звідки ж у моєму ліжку взялась гадюка? Це точно не збіг. Севастіян тим часом якимось незрозумілим для мене чином, всмоктує все полум'я в кімнаті в себе і в мене виникає одне єдине запитання: “Чому не користувався цим способом, коли палала я.” Погасивши, чи краще сказати всмоктавши пожежу, він голими руками бере змію і виносить за двері. Погляд Арети за відсутності Севастіяна дозволяє зрозуміти, що не помилилась стосовно неї, та коли він повертається, вона вдає що сама дико схвильована. 

— Що тут трапилось? Вона далі спалахнула?

— Сам намагаюсь зрозуміти. Схоже на те, що Софія злякалась непроханого гостя, — прямує до вікна, випускаючи в кімнату свіже повітря й випускаючи дим.

— Вони часто заповзають у фортецю. Ми ж в горах серед лісу.

— Та невже? В ліжках ти також часто їх знаходиш? — не дозволю вийти їй сухою із води. Нехай Севастіян знає кого захищає й з ким живе під одним дахом.

— Арето, ти якось до цього причетна? — спрямовує свій погляд на неї.

— Севастіяне, який же ти наївний! Думаєш, вона зараз зізнається, що спеціально підкинула її у моє ліжко? — від запаху диму вже дере горло, та я продовжую стовбичити на стільці, ревно відстоюючи власну правоту.

— Арето, тобі ж відомо, що їх отрута для людей смертельна, — знову повертається до неї.

— А ще мені відомо, що Роксана до біса їх боялась і ти це також знаєш. Хіба не дивно, що навіть страхи у них однакові? — також зі мною не церемониться й тепер все стає більш-менш зрозумілим.

— Це ж бляха, природно боятись того, що може тебе вбити, — чомусь виправдовуюсь вже я. Усвідомлюю, що вкотре їй вдається мене підставити.

— Негайно повертайся до своєї кімнати й не покидай її без мого дозволу, інакше я посаджу тебе під замок.

 Ось і справжня причина такої витівки. Арета не хотіла мене вбити, а намагалась довести Севастіяну, що я — Роксана, яка майстерно вдає невинну овечку. Розумно і водночас величезний мінус в мою карму. Я вже й сама починаю вірити в те, що Роксана якимось чином мене використовує у власних цілях навіть після своєї смерті, або я й справді її перевтілення, тільки не відчуваю тієї ненависті, не відчуваю провини за знищені життя й понівечені долі.

— Здається я їх боюсь з народження. Можливо Арета має рацію і я — Роксана. От тільки у мене немає її спогадів. І я тобі не брехала.

— Тебе доведеться переселити, — майстерно переводить розмову. Арета тепер не покине свою кімнату без мого дозволу.

— Сумнівно, вона не вперше порушує твої накази.

 Севастіян нічого не відповідає, та конфлікт між мною і дівчиною аж ніяк не сприяє вирішенню першочергових завдань, а змушує його тупцювати на місці. Цей час він міг би використати з користю, в натомість опиняється між двох вогнів.

— Вона надто довго жила сама і її лють на Роксану росла разом із нею. Я не можу її в цьому звинувачувати. Мені не менше за неї важко бачити твоє обличчя перед собою й усвідомлювати, що те, що вона скоїла залишиться безкарним.

Він має рацію, та легше не стає.

— Може краще буде, якщо ти мене відпустиш і знайдеш у потрібний час, коли зрозумієш як повернути свої сили й стягнути з мене проклятий браслет? Так буде краще для усіх.

— Про це не може бути й мови. Ти надто беззахисна, тому залишишся у фортеці, хочеш цього чи — ні, — твердим тоном, наче камінь який летить в голову, без натяку на співчуття відповідає спонсор моїх жахіть.

— Отже, готуйся до того, що твоє життя вже ніколи не стане колишнім. Дві жінки, які ненавидять одна одну під одним дахом — вибухова суміш для твоїх нервів. Думаю, палати тепер буду не тільки я.

— Звучить наче погроза. 

— Попередження… Просто дружнє попередження. Я не в тому становищі, щоб розкидатись погрозами, а Арета не в тому психічному стані, щоб я не діяла на неї, наче червона ганчірка в бика перед очима. Тому твоє рішення матиме наслідки. Та й мені зрештою увірветься терпець. Я й так вся на нервах.

— Думаю, якось переживу повстання ягнят. Тепер саме час обрати для тебе іншу кімнату.

— Я хочу твою, — набираюсь мужності й нахабнію до межі. Він не дозволяє мені піти, тому не буду спрощувати йому життя. Та й в Арети від гніву очі повилазять.

— Досі не помічав, що ти така вимоглива. Ти впевнена? — підходить до мене так близько, що помічаю навіть злегка вигнуту чорну брову. Та в його тоні не відчуваю загрози, в навпаки навіть якусь ледь помітну веселість.

— Цілком.

— Гаразд, тільки після вас, — демонстративно пропускає мене наперед.

 Прямую до сусідньої кімнати. Без жодних проблем відчиняю двері й перше, що впадає в очі — фрески із зображенням змій.  Все інше мене вже не цікавить. Мовчки покидаю кімнату й зачиняю двері, адже навіть у дитинстві, коли на сторінках книг чи журналів бачила картинки з плазунами, одразу їх перегортала й більше не брала до рук.