Розділ 18. Арета

 Стрімголов лечу в пітьму, в чорну безодню. Відчуття приреченості, яке супроводжує мій політ, підказує, що діставшись дна, залишусь тут назавжди. Натомість яскраве світло, яке проникає крізь опущені повіки й змушує їх розплющитись, допомагає отямитись швидше, ніж розчинюсь у цій темряві.  Спочатку бачу якісь нечіткі плями, а після ці плями зливаються в силуети, у дві знайомі постаті: одна кремезна чоловіча, інша — тендітна жіноча. Вони ще не помічають, що отямилась, тому продовжують щось бурхливо обговорювати, чи не щось, а когось:

— Я ж кажу, що вона та сама відьма, або її відправила сюди сама Роксана. Я власними вухами чула, як вона з нею говорила, — запевняє незнайомка і я розумію, що мій сарказм наодинці з собою став доволі недоречним і тепер Севастіян й справді може повірити, що увесь цей час йому брехала, як вважав спочатку.

— Ти впевнена? Вона дивна, та досі я не помічав прямого зв'язку з Роксаною. Або вона чудова акторка.

 Ні, ні, ні!!! Ну звідкіля тут взялась ця дівчина! Між нами тільки все стало відносно терпимо, як вона знову все псує. 

— Що зі мною сталось? — зрештою дозволяю зрозуміти, що вже опритомніла. Набридло слухати про себе всілякі образливі висловлювання й припущення. З мене досить!

Севастіян підходить ближче. Його обличчя не видає жодної емоції.

— Вже все добре. Я витяг кинджал й обробив рану поки ти була непритомною. У Арети не було іншого виходу. Вона змушена була тебе зупинити, інакше полум'я знищило б тут все, — вказує на дівчину поряд. Тепер я хоча б знаю ім'я тієї, хто ледь не звів мене в могилу.

— І як вона це зробила? — з викликом дивлюсь вже на неї. Чомусь вона мені зовсім не подобається. Можливо це пов'язано з тим, що хотіла мене вбити.

— Довбанула тебе по голові з надією, що ти вже не прокинешся! Та ти доволі живуча, — відповідає швидше, ніж Севастіян встигає відкрити рота.

— Що? Ти мене знову вдарила? Тобі не здається, що кинджала було досить? - обурююсь не на жарт й вже відчуваю легке поколювання під браслетом.

— Ти сама наскочила на лезо, коли зірвалась, наче божевільна, — дозволяє собі доволі грубі висловлювання в сторону незнайомої людини й це відверто бісить.

— Хіба не ти тримала це лезо біля моєї спини, погрожуючи вирізати мені спинний мозок? — закипаю ще більше. Подругами нам точно не бути.

— Припиніть! З кинджалом вийшло непорозуміння, а в іншому Арета все правильно зробила, інакше ти б нас обох спалила живцем.

— Рада, що ви так швидко порозумілися з тією примарою, якої, судячи з твоїх запевнень не повинно було тут бути, — звинувачую у всьому, що сталося Севастіяна, хоч насправді так не думаю. Просто розлючена на нього через те, що захищає не мене, а Арету, яку вперше бачить. 

 Чомусь, порівнюючи її з примарою, на обличчі дівчини ледь сльози не виступають і це не залишається непоміченим Севастіяном.

— Пробач, вона не знала! — чомусь просить вибачення замість мене. І це зважаючи на те, що навіть не планувала цього робити. Це вона повинна перепрошувати.

— Знала! Більш ніж впевнена, що ти й цього разу потрапиш у її пастку, тільки тепер  я не дозволю жертвувати собою, як ти пожертвував моєю матір'ю, — грюкнувши дверима, залишає мене в цілковитій розгубленості. Насправді її слова зачіпають Севастіяна, та він намагається цього не виказувати. Була б вона ближче, я б їй добряче врізала по красивому личку.

— Хто вона і чому поводиться, наче мале капризне дівчисько. Що такого сказала? Це я б повинна була злитись й грюкати дверима. Не я їй засадила ножа в плечі, а після того, ще й вдарила по макітрі! 

— Виявилось, що не всі тоді загинули разом зі мною у печері. Арета була ще зовсім дитиною й посварившись із матір'ю не пішла до печери, а прибігла сюди, чим врятувала своє життя. 

— Зачекай! Ти кажеш дитина, тоді їй мало б бути…

— Навіть не намагайся порахувати, змії живуть значно довше за людей, через це ви вважали нас безсмертними створіннями. За нашими мірками вона ще зовсім юна.

— Чому вона хотіла мене вбити? — сама знаю відповідь, та хочу це почути з його вуст. 

— Ти справді не здогадуєшся? 

— Вважає мене Роксаною, — звучить не як запитання, в радше твердження.

Севастіян тільки ствердно киває.

— Хіба їй невідомо, що люди стільки не живуть? Наскільки мені відомо, Роксана була не тільки відьмою, а й людиною, тому фізично цього бути не може. Невже так важко це зрозуміти?

— Так, але Роксана від усіх нас й від мене зокрема багато чого приховала, тому про потенціал її сил важко говорити напевно. Хтозна на що насправді здатні відьми. Їх не так вже й багато в цьому світі.

— Чому мені здається, що ти знову сумніваєшся у мені?

— Тобі тільки здається, — звісно заперечує, та чомусь не віриться. — Мені вже час, — додає після невеличкої до біса незручної паузи.

— Як зручно злиняти тоді, коли лунають запитання, на які ти просто не хочеш відповідати, — відвертаюся від нього разом із подушкою, бурмочучи собі під ніс. 

— Вечеря на столі. Я припік твоє поранення власним полум'ям, тому невдовзі вона загоїться й сліду не залишиться. Мені шкода, що все так вийшло. Я повинен був її відчути, та надто довго був мертвим.