Розділ 17. Незнайомка

 Все довкола виглядає доволі пристойно й на диво чисто. Стає навіть трохи моторошно від цього усвідомлення. 

–– Севастіяне, ти впевнений, що про це місце ніхто не знає?

–– Усі, хто знав — мертві. Вони загинули зі мною в клятій печері.

–– Можливо, хтось знайшов його поки ти був… — затинаюсь, адже язик не повертається сказати мертвим.

–– Це неможливо. Ти сама бачила яких зусиль тобі коштував підйом сюди навіть таємними ходами. 

–– Я хочу також бути в цьому впевненою, та все ж краще поки знаходитись поряд. В мене погане передчуття, а воно мене ще жодного разу не підводили.

–– Ти пропонуєш спати в одній опочивальні? — запитально вигинає свою смоляну брову.

–– Ні! Тобто, так, але це не те, про що ти подумав. Я можу спати на кріслі.

–– Тобі нема чого боятись. Якби тут хтось був, ми б про це вже довідались. Ти в повній безпеці.

–– Мабуть, — погоджуюсь, та важко сказати, що мій голос звучить впевнено.

–– Ходімо зі мною, — скеровує в напрямку сходів на другий поверх. — Ця кімната тепер твоя. — Вказує на дерев'яні білі двостулкові двері. — І щоб ти так не хвилювалась, моя кімната по сусідству, всього за декілька метрів від твоєї. Нам потрібно перепочити після виснажливої подорожі, а тобі ще й відновити здоров'я після невдалої вечері, — тонко натякає на бісові ягоди.

 Він відчиняє двері моєї на цю ніч кімнати й запрошує пройти всередину. Трохи зволікаючи, я все ж наважуюсь увійти слідом й затамовую подих від розкоші й казкової атмосфери довкола. І як не диво, на цьому місці також ніяким чином не позначився час. Проводжу своїми пальцями по великому білосніжному комоді, та від пилу нема й сліду, наче його хтось перед нашим приходом добряче наполірував. Помічаю, що й Севастіян звертає на цю крихітну деталь свою увагу, та не зациклюється на цьому, на відміну від мене. Можливо його домівка в такому хорошому стані через магію. Принаймні я намагаюсь себе в цьому переконати, та виходить не дуже. Розумію, що безсоння цієї ночі мені забезпечене. Я люблю почувати себе у безпеці, а про це місце такого не скажеш. Та все ж це краще, ніж ночувати посеред лісу на сирій землі, або прив'язаній до дерева. 

–– Ось за тими дверима ти знайдеш все необхідне, щоб помитись після дороги, - вказує на двері ліворуч, які я спочатку взагалі не помітила. — А в шафі знайдеш свіжий одяг. Спробую щось знайти нам на вечерю, та не обіцяю, що вийде. Можливо доведеться потерпіти до завтра. Я вже піду, а ти тут освоюйся. Ти знаєш де мене знайти.

–– Чия це була кімната? — змушую його на секунду зупинитись на виході.

–– Ця кімната готувалась для Роксани, — Сухо відповідає і йде, залишаючи мене наодинці із власними думками й страхами.

 Тепер зрозуміло звідки він знав, що  одяг із шафи підійде мені за розміром. Роксані й тут вдалось залишити свій слід навіть не зважаючи на те, що її ноги ніколи не топтались по цьому білосніжному килимі. 

 Невпевненими кроками освоюю нову територію й намагаюсь не думати про погане. Відчиняю двері, за якими повинна бути тутешня ванна кімната й несміливо заходжу всередину. Посеред кімнати стоїть щось схоже на великий чан, як на відпочинку в Карпатах, тільки де брати воду Севастіян забув мені сказати. Жодних кранів не бачу, тому мрія поніжитись у теплій ванні розбивається об суворі умови цього часу. Та так просто здаватись навіть не думаю. Вирішую відшукати кухню, де можна буде знайти воду й можливо навіть її підігріти до комфортної для мого тіла температури. В принципі із цим завданням чудово впорався б Севастіян, от тільки надокучати не хочеться. Це місце — єдине, що залишилось цілим й неушкодженим після його повернення. Я б також не хотіла, щоб мені набридали з такими дрібницями, тому доведеться якось самій. Щоправда, потім ще необхідно буде якось донести воду до кімнати. Та що тільки не зробиш, щоб знову відчути себе людиною. Якщо доведеться носитиму воду кавовими чашечками.

 Несміливо прямую довгими коридорами в пошуках кухні. І все б нічого, якби мене не припиняло переслідувати відчуття чиєїсь присутності. В привидів я ніколи не вірила, зрештою як і у драконів, чи зміїв. Тому навіть примари тепер здаються цілком реальними. Після такої кількості мученицьких смертей я б такому не здивувалась.  Можливо їхні загублені душі досі блукають стінами цієї фортеці. Не слід виключати й присутність душі самої Роксани. Вона мене, мабуть, дико ненавидить й щиро бажає смерті через те, що повернула до життя Севастіяна, хоч це й сталося випадково. Якби знала, що на мене очікуватиме, ніколи б не переступила входу тієї проклятущої печери. Зрештою й вона далеко не свята. Як потрібно когось ненавидіти, щоб стерти із землі весь його рід. Якщо пекло існує, вона неодмінно там побуває. Можливо я надто негативно налаштована проти неї і її жахливий вчинок можна хоч трішки виправдати. Я відчувала її біль, вона справді щиро кохала того хлопця. Кожен по різному переживає втрату близької людини. В жодному разі її не виправдовую, адже ніщо не може змінити того, що вона накоїла, та хтозна-як би я відреагувала на подібне горе. Мені ніколи цього не знати, адже кохання оминає мене собачими стежками. Якщо я й справді з її роду, то це й не дивно. 

— Роксано, я випадково! — проговорюю в голос, наче це повинно подарувати спокій її душі й спокійні ночі в цій фортеці мені. — Чесно, я не знала що натраплю на кладовище, яке влаштувала ти прямо посеред печери. Та й чому я повинна перед тобою виправдовуватись, — бубоню вже собі під ніс, водночас різко сіпаючись від ще одного незрозумілого звуку. Далі бажання звертатись до неї начисто зникає.