Розділ 16. Фортеця серед хмар

–– Софія, Софіє, ти мене чуєш? — звучить голос Севастіяна в голові, а мені все ще важко розплющити очі й зреагувати на його поклик. Що ж йому не йметься? Чому не дозволить ще хоч трішечки поспати? Найбільше я не люблю, коли мене намагаються силоміць вирвати із солодкого полону сновидінь, яких цієї ночі було чимало. Моє тіло, наче все ще спить, чого не скажеш про свідомість. Нещасна під словесним штурмом надокучливого Севастіяна. 

 Роблю спробу щось йому відповісти, та язик наче набряк і тепер йому мало місця в моєму роті. Виходить не дуже, щось схоже на мукання. Окремі звуки ніяк не хочуть об'єднуватись у слова. Зрештою до мене нарешті доходить, що його не повинно тут бути. Ми посварились й він здимів. Коли встиг повернутись? Чому передумав? Я й сама б чудово з усім впоралась. 

 Зрештою роблю ще одну спробу, в після наступну, щоб висловити йому все своє невдоволення, та виходить тільки з четвертої чи п'ятої й не зовсім те, чого хотіла. Мій голос звучить трохи хрипувато й жалісливо, наче без нього було дуже погано. Бляха! 

–– Ти повернувся? — вимовляю так, що навіть самій важко розібрати й повільно розплющую очі, мружачись від яскравого світла. Я досі лежу у печері, освітлення якої важко назвати яскравим. Сюди ледь пробивається сонячне проміння, та навіть ці крихти світла нестерпно подразнюють очі й віддають болем в лобній ділянці. Та й у скронях тисне, наче мою голову хтось обхопив руками й міцно стискає, поки вона не лусне. 

 Розвиднюється не тільки довкола, а й в охопленій болем голові. Здається, за відсутності Севастіяна знову щось пішло не так. 

–– Повернувся і саме вчасно, — натякає на мою імпровізовану вечерю. — Чому ж з тобою одні проблеми? — додає допомагаючи підвестись.

–– Я не відьма, — одразу пригадую чим закінчилась наша з ним розмова й намагаюсь переконати, що нічого поганого на меті не мала.

–– Я вже здогадався. Сумніваюсь, що відьма стала б їсти отруйні ягоди. Як ти себе почуваєш?

–– Я не знаю. В роті все пересохло й ковтати важко, а ще неприємні відчуття у шлунку.

–– Тобі ще поталанило. Якби я не повернувся вчасно, ти б вже була мертвою.

–– Може це було б на краще. Ти б вже не хвилювався, що я з Роксаною заодно й намагаюсь тобі нашкодити. А мені, можливо, б навіть вдалось повернутись додому. На тій стороні залишилось моє власне життя, де в мені не бачать іншої людини, де не очікують від мене ножа в спину й люблять просто за те, що я є. Я сумую за кожною дрібничкою, яка наповнювала моє життя сенсом, — даю волю емоціям й намагаюсь донести до Севастіяна, що також багато втратила, хоч моя ціна й не така висока. — Пробач, що все так склалось. Я не хотіла втручатись у твоє минуле й лізти у твою душу.

–– Ти мені також пробач за грубість, я сам винен. Коли мова заходить про Роксану я стаю сам не свій.

–– Якщо виживу, то у нас ще буде вдосталь часу все залагодити. Але в мене до тебе буде єдине прохання — хоча б спробувати розгледіти в мені Софію, а не Роксану. Може ми ззовні й дуже схожі, та всередині — різні. 

–– Я спробую, а зараз відпочинь, адже скоро в дорогу. Ми й так тут добряче затримались, — говорить те, що хочу почути, та чи дотримає свого слова невідомо. Зараз йому просто потрібно, щоб поїхала з ним.

 Більшу частину дороги до гірських апартаментів Севастіяна, йому доводиться притримувати мене, щоб не звалилась з коня. Бісові ягоди добряче позначились на моєму самопочутті. Я геть знесилена. Та й звідки мені брати сили, коли нічого не їла вже близько двох діб. І навіть, якби вдалось відшукати їжу, після моєї вечері, яка ледь не стала останньою, навіть думати про неї не можу. Мене досі нестерпно нудить.

 До обіду наступного дня нам таки вдається добратись до гір. 

–– Коня доведеться залишити тут, — стишує тварину у підніжжя скель.

–– Севастіяне, пробач, та я не полізу, — заперечно мотаю головою. 

 Навіть стоячи внизу в мене голова йде обертом від висоти, яку нам потрібно подолати, щоб потрапити до нього додому. Невже більше ніде місця не знайшлось, щоб звести нормальне житло?

–– Я себе ще погано почуваю. Для мене ця місія — нездійсненна.

–– Все не так страшно, як здається.

–– Ти зараз серйозно? — дивлюсь на нього широко розплющеними очима.

–– Цілком, — коротко відповідає й злазить з коня, допомагаючи безпечно спуститись мені.

 Повільно підходить до скали, наче намагається, щось побачити. Обходить її то з однієї, то з іншої сторони. І я вже починаю хвилюватись, щоб йому, бува, вітром голову не надуло. А що ще можна подумати?

 Він відходить трохи далі в зарості й гукає мене. Коли підходжу ближче, помічаю невеликий кам'яний виступ, а за ним аркоподібний вхід у скалі. 

–– Він досі на цьому ж місці. Отже, не все так погано, — задоволене обличчя Севастіяна насторожує, адже я боюсь, що й ця домівка може не виправдати його очікувань. А я бачила який він в гніві. 

–– Куди ведуть ці двері? — цікавлюсь, хоч й так вже здогадуюсь.

–– Додому. Шлях, який пролягає через скелі доволі довгий й виснажливий, та все ж цей варіант підходить нам краще.

–– Мені от цікаво. Захотіли ви сходити по хліб, або по ягоди чи гриби й для цього тільки спускатись потрібно було декілька годин.