Розділ 15. Ягоди

 Не одразу усвідомлюю, що прокидаюсь під супровід власних криків, які відлунням розносяться порожньою печерою й змушують всі крихітні волосинки на моєму тілі стати дибки. Метушливі спроби загасити полум'я на шкірі, натикаються на опір в уособленні Севастіяна, котрий своїми міцними руками утримує мене на місці, щоб випадково собі не нашкодила. Схвильований вираз його обличчя, яке нависає наді мною й теплі долоні, які продовжують утримувати, навіть, коли припиняю чинити опір, дозволяють зрозуміти, що найстрашніше уже минуло. Немає ані полум'я, ані жахливої пастки, ані самої Роксани. Є тільки я й Севастіян. Не віриться, що залишила те жахіття далеко позаду. Горілий присмак досі подразнює моє горло й ніс. Здається, що цього фантомного відчуття ніколи не позбудешся. Все це переслідуватиме протягом життя, знову й знову повертаючи до тієї злощасної печери, стіни якої увібрали останні крики й миті життя сотні нещасних.

 –– Що з тобою? Що ти бачила? Я не міг зупинити вогонь під твоєю шкірою. Він повертався знову й знову. Ніяк не вдавалось тебе бодай розбудити. 

 Мовчки міцно притискаю його до себе, досі відчуваючи нестерпний душевний біль, який охопив його з усвідомленням власної провини в далекому минулому. Я б так само обійняла Роксану, якби вона була тут, однаково співчуваючи їм обом. Звинувачувала спочатку Севастіяна, та помста Роксани виявилась просто жахливою й аж ніяк її не виправдовує. На що здатна піти жінка, заради свого коханого і на що здатен чоловік, коли по-справжньому закоханий. Я ніяк не могла зупинитись плакати у нього на грудях. Якби тільки могла змінити минуле. Неодмінно переконала б Севастіяна не вбивати її нареченого, благала б Роксану не робити цього жахливого вчинку. Без жодних зволікань зробила б це, та на жаль нічого змінити вже не можна. Надто багато часу минуло. Я народилась задовго після трагедії.

–– Ну все, годі, в чому річ? Це ж не через той поцілунок? — заспокійливо погладжує тремтячу від сліз спину.

 А я боюсь зізнатись, що все бачила. Боюсь, щоб не прочитав це в моїх очах. Розумію, що наче зазирнула в його душу, побачити те, що так наполегливо намагався приховати від мене й певною мірою й від себе самого. Не хочеться, щоб Севастіяну знову боліло. Досить! Він й так пережив достатньо.

–– Це просто жахливий сон. Мені шкода, що налякала тебе, — не вдаюсь в деталі з надією, що він не стане більше нічого запитувати.

–– Отже, жахіття переслідують нас обох, — якось замислено протягує Севастіян. — Ти готова їхати, чи дати тобі ще трохи часу? — додає після невеликої паузи, дивлячись мені прямо в очі.

–– Все гаразд, я вже в нормі, — брешу, та сумніваюсь, що він мені вірить, адже я досі не можу змусити себе випустити його зі своїх обіймів. 

–– Ніколи не бреши мені, я ж не сліпий. Що тебе так налякало? — ніби відчуває, що щось недоговорюю, вдруге намагається вивідати, що саме я бачила. Мені навіть здається, що він здогадується і чекає від мене тільки підтвердження.

 Розгублююсь і не знаю, що йому сказати. Знаю, що буде злитись, відчуваю, що йому не сподобається те, що мимоволі стала свідком його важкого минулого. 

–– Ти все бачила? — спрямовує свій погляд на мене, ніби намагається спіймати мене на брехні.

–– Так. Я не знаю як це вийшло, — помічаю, що моя відповідь йому зовсім не подобається. Ба більш, його обличчя набуває загрозливого виразу.

–– Чорт! Це все клятий поцілунок, — злісно гарчить, відсторонюючись від мене. — Який же я дурень!

–– Мені шкода, що все так вийшло. Жодна жива душа не заслуговує на те, що довелось пережити вам обом, — ці слова стають моєю найбільшою помилкою.

–– Обом?!! Ти сповна розуму?!! Ця бісова дівка знищила увесь мій рід, мою сім’ю, майбутнє, мого сина.

–– А ти відібрав у неї коханого, — виривається із моїх вуст швидше, ніж встигаю подумати чи варто.

–– Я знав, що ти з нею пов’язана й не помилявся. Хіба одне життя варте кілька сотень?! Скажи мені?! — з викликом дивиться в очі, вимагаючи від мене негайної відповіді і я не зволікаючи, відповідаю на поставлене ним запитання.

–– Якщо це життя коханого, то цілком можливо.

–– І ти також поступила б як вона? Стерла б з лиця землі цілий народ, не змилостившись навіть над дітьми?

–– Ні! Мені б не вистачило для цього духу. І я не намагаюсь виправдати її, я всього тільки хочу, щоб ти зрозумів, що всі наші вчинки мають наслідки, — все ще не полишаю спроб донести до нього головне.

–– Ти хочеш сказати, що я винен у винищенні власного народу?! — його обличчя спотворюється люттю і я вже шкодую, що бовкнула зайвого. Насправді він не хоче бачити очевидних речей, які спровокували усе це жахіття. 

–– Ваша вина рівноцінна, та хіба це вже має значення? Їх вже не повернути.

–– Вона жила далі, а ми гнили у сирій печері. Увесь її рід плодився й жив на цій землі. Хіба це справедливо?! Хіба це однакова плата за наші помилки?!

–– Не впевнена, що після того, що вона накоїла у неї було нормальне життя. З таким тягарем на серці неможливо жити. Думаю, вона це усвідомила, тільки було вже надто пізно щось міняти.

–– Ти могла бачити й відчувати тільки те, що бачив і відчував я у ті моменти, щоб стверджувати напевно.

–– Помиляєшся, я бачила і відчувала не тільки тебе. Якимось чином мені вдалось побачити те, що ти знати не міг.