Розділ 13. Фантом

 Коли Севастіян бачить, що не чиню опору, його поцілунок поступово стає пристраснішим й вимогливішим. І я відповідаю на нього з усією ніжністю, на яку тільки здатна. Від напливу емоцій паморочиться в голові, та цей стан не приносить дискомфорту, а навпаки дарує легкість від якої підкошуються коліна. Тілом розноситься приємне тремтіння. Він ніжно обхоплює моє обличчя руками, надаючи поцілунку нового звучання. Здається, наче чекав цієї миті надзвичайно довго. Мої щоки сильно паленіють, голова на мить безглуздо порожніє, а тоді до мене нарешті доходить, що цілує він зовсім не мене, а Роксану. На голову, наче відро крижаної води виливають, яке допомагає отямитись й побачити картинку в цілому. Я різко відсторонююсь, відштовхуючи його від себе. Рясні краплі дощу стікають нашими обличчями. Райдужки його очей стають ще яскравішими, наче в них оживає полум'я.

— Пробач, я не повинен був…, — просить вибачення за поцілунок, а не за те, що уявляв іншу, що дивлячись на мене, завжди буде бачити її.

— Справа не в поцілунку, а в тому кому він насправді призначався. Севастіяне, зізнайся нарешті самому собі, що цілуючи мене, бачиш іншу і це ніколи не зміниться. Я не Роксана! — шепочу тремтячими вустами, а після розвертаюсь і йду, щоб він не бачив моїх сліз, які щосили  рвуться назовні, не очікуючи миті коли залишусь сама.

 Мені настільки гірко від усвідомлення, що в цьому світі я всього тільки чужий фантом, що сльози, які намагаюсь стримати, нестерпно болісною грудкою застрягають в горлі.  Як би себе не поводила, тут в мені завжди бачитимуть зовсім іншу людину, приписуватимуть й осуджуватимуть за її гріхи й вчинки. Щоб він не говорив і як би з ним не поступила Роксана, у своєму серці досі приховує щирі почуття до неї. І поцілунок цьому доказ. Більш ніж впевнена, що якби цього не було, моє б існування припинилося ще на руїнах і навіть його сили, які передались мені через браслет не стали б цьому на заваді.

 Севастіян ще деякий час залишається на вулиці, тому мені можна не стримувати сльози. Важко зрозуміти чому я так бурхливо реагую на те, що щойно відбулось. Зрештою ми просто піддались атмосфері, в якій викид адреналіну в поєднанні з магією дощу здалось нам достатньо романтичним, щоб викликати короткочасне затьмарення мізків. Впевнена, що Севастіян як і я, відчуває самотність, яку хочеться чимось заповнити. Чому б не поцілунком з тією, хто так нагадує його кохану. От і все. Та легше чомусь не стає. Усі мої спроби заспокоїтись не дають жодних результатів й роблять тільки гірше. На щастя, коли чоловік повертається, я лежу до нього спиною, скрутившись на землі біля багаття. Він не бачить мого мокрого від сліз обличчя, тому вирішую вдати, що заснула. Чомусь на фоні останніх подій це здається найбільш вдалим рішенням. Щоправда, сумніваюсь, що у мене б вийшло бодай зімкнути очі в реальності, зважаючи на вщент промоклий одяг, який при контакті зі шкірою, провокує неконтрольоване тремтіння. Навіть тепло багаття не допомагає зігрітися. Тільки б не застудитись. Сумніваюсь, що тут є хоч якісь ліки. Та й Севастіян далеко не цілитель.

 Сподіваюсь він не стане перевіряти чи й справді заснула. І наче на підтвердження того, що навіть доля проти мене, чую звук наближення його кроків, які змушують моє серце перекочувати в п'яти. Чоловік підходить достатньо близько, щоб дотягнутися до мене рукою. Присідає навпочіпки й мовчки кладе свою долоню на мою спину. Я навіть дихати припиняю, намагаючись передбачити його подальші дії, а після відчуваю як тілом розходиться таке бажання тепло. Воно проникає у кожну клітинку, звільняючи  від холоду. Мій одяг в лічені хвилини стає сухим й теплим. 

 Я знову хочу відчувати те, чого насправді немає. Він не дозволяє замерзнути тільки через те, що в мені його сили, не більше. Не потрібно тішитись марними надіями. Цей чоловік не для мене і крапка. Ми з різних світів, які ніколи не повинні були перетинатися.

— Пробач, я не хотів тебе образити. Одна твоя присутність змушує мене страждати і я нічого не здатен з цим зробити, — шепоче біля мене і я не можу зрозуміти чи повірив, що заснула, чи знає, що тільки вдаю. Вагаюсь чи потрібно йому відповідати.

 Та після того, як не дочекавшись відповіді, повертається на своє місце біля вогнища я знову чую шепіт і усвідомлюю, що ці слова звучать вже не для мене:

–– За що ти зі мною так, Роксано? Я ж тебе кохав. Якби ти тільки знала правду, — доводиться добряче нашорошити вуха, щоб у шепоті розпізнати слова.

 Мені стає ніяково від того, що мимоволі стаю свідком зізнання, яке, як і поцілунок призначалось іншій. Севастіян й справді вірить, що заснула й тепер я щиро шкодую, що таким чином, наче страус, вирішила сховати голову в пісок, щоб уникнути незручних моментів. Потрібно було просто дочекатись його повернення й спробувати вдати, що нічого не сталось, або просто сісти й поговорити, поділитись тим, що відчуваю. Стає навіть шкода його. Мені невідома історія знайомства й кохання Севастіяна й Роксани, тому залишається тільки здогадуватись, що йому довелось пережити й що відчуває, дивлячись мені у вічі. Я з нетерпінням очікую світанку, рахуючи кожну хвилину й подумки молюсь, щоб він більше нічого не говорив, про що може потім пожалкувати. Інколи таємницям краще залишатися таємницями.

 Здається, тепло, яким поділився Севастіян, допомогло заснути, — усвідомлюю, коли розплющую очі. Та біда в тому, що прокидаюсь зовсім не в печері, в якій ховались з Севастіяном від негоди й де перебувала востаннє. І це неабияк лякає. Місце виявляється зовсім незнайомим. Та й на повернення додому не схоже. Предмети й речі навколо нагадують інтер'єр старенької хатини на якомусь хуторі. Стіни розмальовані орнаментами з елементами рослин і квітів, оздоблені рушниками й амулетами із трав. Біля стін розташовані дерев'яні лавки застелені шкірами тварин. Єдине джерело світла — прочинені вікна, а головне місце у хатині відведено печі, яка, як і стіни оздоблена розписом. Перша думка, яка навідує мою голову й у якій є хоч якась логіка про те, що поки я спала Севастіян не очікуючи мого пробудження вирушив зі мною в дорогу й вже встиг відшукати свій дім. Та поруч його немає. Натомість помічаю те, що вражає мене куди більше. Чітко бачу себе зі сторони, наче моя душа від’єдналась від тіла й зажила власним життям. На лаві поруч безтурботно сопе повна моя копія, тільки сукня й хатина не відповідають часу в якому народилась. Можливо після того, як змерзла у печері після дощу, у мене піднялась гарячка й Севастіян нічого не зміг вдіяти. Невже померла й моя душа залишилась прив’язаною до цього місця. Що трапилось минулої ночі? — з жахом пролітають наступні припущення й запитання, які вони провокують. Спочатку подорож в минуле, а тепер що? Куди мене знову занесло? Серце й шлунок стискаються від тривожного відчуття. Не хочеться, щоб моя історія мала таке завершення.