Розділ 12. Гроза

 Привал нам вдається зробити тільки після того, як переконуємося, що за нами немає хвоста. Без перепочинку скачемо вже декілька годин поспіль. Ноги настільки затікають, що здається докупи їх більше ніколи не зможу звести. Спина болить від постійного напруження. Та за словами Севастіяна все це квіточки порівняно з тим, що на мене очікує попереду. Як виявилось він полюбляє висоту і свою домівку звів на вершині гори, на яку нам потрібно буде якось видряпатися. Виснажлива кінна прогулянка все тільки ускладнила, тому Севастіян й дозволяє зробити привал, щоб відновити сили й набратись нових. Та й постійно утримувати мене, щоб не звалилась з коня вимагає чималих зусиль, ускладнюючи життя ще і йому.

 Багаття, біля якого затишно прилаштовуємось, зігріває прохолодного літнього вечора й нагадує табір, який відвідувала в дитинстві. Не вистачає тільки моторошних історій і смаженої на вогні картоплі. І все б нічого, тільки небо затягується хмарами, від чого ліс здається ще темнішим й навіть моторошним вже навіть без історій. Ще дощу нам бракувало для повного щастя — подумки обурююсь, скрутившись на клаптику тканини, яку Севастіян прихопив у місті й розстелив для мене прямо на землі. Зовсім нещодавно я б сприйняла це за знущання, та зараз щаслива, що тут з ним, а не у клітці на самоті. Вогонь відлякує комах й тварин, — подумки повторюю, наче завчену пісеньку.

 І коли мені все ж вдається зімкнути очі, пробуджуюсь від голосу Севастіяна й неприємних відчуттів, які провокують крижані краплі дощу, потрапляючи на оголені ділянки тіла.

–– Прокинься! Нам потрібно десь сховатись від грози. На жаль хмари не обійшли нас стороною. Поки що дощ невеликий, та це ненадовго. Тут неподалік я знайшов печеру, де ми зможемо перечекати.

  Дійти туди швидше, ніж невеликі краплини перетворяться у проливний дощ нам не вдається. За лічені хвилини злива наздоганяє й навіть густі крони дерев над головами не допомагають. І на цьому неприємні сюрпризи не закінчуються. Летючі миші, які реагують на наш прихід, здебільшого на те, як намагаюсь струсити холодну вологу зі свого тіла й одягу, зриваються з місць й летять прямісінько на нас. Від неприємної несподіванки й жаху усвідомлення, що можуть заплутатися в моєму волоссі, намагаюсь прикрити голову руками, репетуючи наче божевільна, що тільки погіршує ситуацію. Присідаю на землю й волаю вже від кожного поруху.

–– Та вгамуйся ти нарешті! — не одразу помічаю, що кричу вже не від кажанів, а від дотику Севастіяна.

–– Вони полетіли?

–– Так, полетіли і якби ти не зчинила тут гамір, ми б могли цього уникнути.

 Мені стає ніяково за власну поведінку, та це було й справді моторошно. А коли я чогось боюсь, поводжусь, наче дурепа. В таких випадках моїми діями керує страх, а не здоровий глузд.

–– Я ж кажу, що неготова до всього цього, не готова до життя тут. Моє місце серед цивілізації.

–– Твоє місце там, де ти є, тому звикай, — безапеляційно заявляє, змушуючи подивитись правді у вічі й не жити марними сподіваннями, принаймні допоки цього вимагають обставини.

 Севастіян розводить багаття вдруге вже у печері. Тут виявляється затишніше, ніж просто неба, та в безпеці я себе все одно не відчуваю. Здалеку чую писк кажанів. Більшість із них вилетіло, та найвідважніші залишились скласти нам компанію.

–– Підійди, я допоможу тобі зігрітися й висушити одяг, – вказує на місце поряд. — Ти вся тремтиш. Щоправда, не знаю від чого більше: від холоду чи переляку.

 На його обличчі з'являється ледь помітна посмішка.

 Я ніяково опускаю очі, та все ж виконую його вказівку й присідаю поряд. Він стає позаду й кладе свої руки на мої плечі. Тепло його долонь заспокоює тремтіння й висушує мокрий одяг. Варто визнати, що до цього можна звикнути. Приємно, коли цей чоловік не намагається мене вбити. Відчуваю спинним мозком, його погляд на собі й мимоволі тіло знову вкривається сиротами. Шкода, що він не вміє ще й очищати бруд за бажанням. Відчуваю себе замурованим поросям.

–– Тобі все ще холодно? — цікавиться Севастіян, перевіряючи чи не заснула.

–– Ні! Дякую, я вже зігрілась, — роблю спробу якомога швидше відсторонитися й повернутись на своє місце, поки не зрозумів, що отримую задоволення від цього процесу. 

— Якщо ти не проти я спробую трохи подрімати.

— Звісно, сили тобі ще знадобляться. Злива змиє наші сліди, тому у нас з'явиться трохи більше часу, та зволікати все одно не варто. 

 Посеред ночі прокидаюсь від сильного гуркоту й завивання вітру. Дрібні волосинки на тілі стають дибки й тепер стирчать, як антени. Гримить настільки гучно, що здається вся печера трясеться від вібрацій, а яскраві спалахи освітлюють вхід й проникають всередину. І за прикрим збігом обставин, грому я боюсь із раннього дитинства. Намагаюсь прикрити вуха долонями, та це не допомагає. Виникає непереборне бажання присунутись до Севастіяна якомога ближче, та сплячого Севастіяна я боюсь куди сильніше за грозу, тому продовжую лежати борючись із власними страхами.

–– Чому ти не спиш, — крізь звуки грому чую його голос й мені стає трохи легше.

–– Мені страшно, — чесно зізнаюсь, не хвилюючись що насміхатиметься.

–– І що ж тебе налякало цього разу? — помічаю, що розвертається в мою сторону.

–– Грому, — засоромлено опускаю очі й наче на підтвердження власних слів скрикую від чергового гучного звуку, прикриваючи обличчя руками.