Розділ 11. Втеча

— Мені потрібна твоя допомога! — змушую його звернути увагу на мене й демонструю світіння під браслетом, яке намагаюсь приховати від інших.

 Він мовчки торкається своєю долонею моєї руки й світіння гасне, та за декілька секунд все повторюється.

— Якщо ти не заспокоїшся, то спалахнеш швидше, ніж я встигну зреагувати, — знову непомітно торкається моєї долоні.

— Легше сказати, ніж зробити. Я хочу додому! Я не повинна тут бути! Все чуже, я тут чужа! Мені важко дихати, Севастіяне! Не хочу тут залишитися! Всі ці люди — інші. —  Мене повільно накриває паніка.

— Якщо тобі стане легше, то я теж нічого не впізнаю. Все змінилось за час моєї відсутності. На цьому місці не було взагалі нічого, тут була пустка.

— І що робитимемо?

— Ми? Невже перехотілось від мене втікати?

— Пробач, я просто злякалась. Ти ледь мене не вбив.

— Це сталось випадково і щоб цього не повторилось краще якомога швидше придумати спосіб повернення моїх сил.

— І що далі? Що буде зі мною, коли ти отримаєш те, чого хочеш?

— Я над цим поки не замислювався.

— Дякую, мені стало значно легше!

— Якщо виявиться, що ти не брехала й не маєш нічого спільного із Роксаною, я спробую тобі допомогти.

— Ти знаєш як мені повернутись додому?

— Ні, це не в моїх силах. Якщо тобі доведеться залишитись тут, я буду єдиним, хто зможе тебе навчити тут виживати, — озвучує найгірші мої побоювання.

— Я не залишусь тут! Повинен бути спосіб, щоб повернутись, — сльози мимоволі котяться по моєму обличчі.

— Мені шкода, та якщо тут замішана магія, то швидше за все, дороги назад не буде, — наче грім серед ясного неба звучать слова чоловіка.

— Ти від самого початку знав, що в мене немає жодних шансів повернутись додому?

— Давай краще відкладемо нашу розмову на потім. Твої емоції провокують сили і їх стає важко контролювати навіть мені.

— Забери мене звідси! Я не хочу тут залишатись. Дивлячись на все це, мене охоплює жах. Навіть думати не хочу, що мені доведеться до всього цього звикати.

— Нам потрібна провізія в дорогу, тому доведеться тут трохи затриматись, а ти повинна навчитись керувати власними емоціями, щоб сили стали тобі підвладними.

  Коли кінь зупиняється поряд із кіньми супровідників біля стін фортеці, нам відчиняють вхід. Ми заїжджаємо всередину.

— Потрібно відвести її у нову тимчасову домівку, — з сарказмом на обличчі вказує на мене один із воїнів. Я нажаханими очима дивлюсь на Севастіяна, адже розумію, що далі він зі мною піти не зможе. Він мовчки киває мені і я змушена прямувати за чоловіком.

 Тільки коли ми спускаємось сходами вниз, усвідомлюю, що під новою домівкою вони мали на увазі зовсім не кімнату, а клітку у в’язниці. Моє серце тріпоче, наче крила спійманого птаха. Розуміла, що тут Севастіян мені не допоможе і мені таки доведеться тримати власні емоції під контролем, щоб не перетворитись на грудку попелу. Та враження від побаченого не змушують довго на себе чекати. Я знову відчуваю жар під шкірою, а браслет нагрівається наскільки, що шкіра під ним вкривається багряними плямами й нестерпно пече.

 Намагаюсь з останніх сил приховати світіння під браслетом від воїна й переконати себе, що це тимчасові міри. Як тільки Севастіян дістане все необхідне, прийде по мене й забере з цього холодного й затхлого місця. І здається, це спрацьовує, адже біль потрохи стихає, приглушуючи мерехтіння. Мені вперше за увесь час вдається самостійно запобігти самозайманню й вберегтись від абсурдних звинувачень у відьомстві зі сторони нажаханого вартового.

 Коли він нарешті йде, зачиняючи мене всередині, швиденько присідаю й прикриваю обличчя руками. Зовсім не хочеться побачити пацюків, розміром з кота, які ймовірно тут водяться. Намагаюсь думками повернутись додому, та заважає стукіт крапель, які скапують зі стелі на землю й стікають кам'яними стінами. Зрештою, доклавши чималих зусиль, один за одним в моїй пам'яті виринають спогади. Пригадую смак свіжозвареної ранкової кави на своїх вустах, прогулянки з друзями, численні подорожі й пригоди. Кожна халепа, в яку потрапляла спочатку здавалась безвихідною, та зрештою мені вдавалось з неї вибратись. Севастіян не може знати напевно. Я неодмінно віднайду спосіб повернутись. Про інший варіант навіть замислюватись не бажаю. Схоже на те, що він й справді така ж жертва обставин як і я. Ці думки допомагають сконцентруватись на головному — поверненні додому й не дозволяють полум’ю під шкірою поширюватись. Я все ще відчуваю тепло, та тепер воно не обпікає шкіру. Усвідомлюю, що як тільки почну нервувати, все повернеться, тому намагаюсь не дивитись по сторонах, а просто чекати.

 Те, що задрімала усвідомлюю тільки тоді, коли розплющую очі від місячного сяйва, яке прокрадається крізь крихітне віконечко у мурованій стіні. В лічені секунди охоплює паніка, коли приходить усвідомлення, що Севастіян по мене не прийшов. Невже вирішив залишити тут? Знаю, що потрібно тримати себе в руках, та одна паскудна думка змінюється іншою і я ніяк не можу припинити цей шалений потік у моїй голові. Шкіра під браслетом знову починає пульсувати від болю, а я панікую ще дужче, адже розумію, що самотужки вже не зможу це спинити. З жахом помічаю перші язики полум’я на своїй шкірі. Сльози не здатні загасити цей вогонь. Подумки вже прощаюсь із життям, а паростки надії, які несподівано проростають у моєму серці, змушують повірити, що помираючи тут,  зможу повернутись додому. Може це і є вихід, й мені не слід боятись. Зовсім скоро все закінчиться, як паскудний сон і я із захватом ділитимуть розповідями про подорож у часі з подругами. Та ці думки не допомагають боротись із жахом, який тепер керує моїми діями.