Розділ 10. Місто

— Далеко зібралась? — непомітно для інших шепоче, коли розуміє, що його впізнала. Думаю про це неважко було здогадатись, зважаючи на вираз мого обличчя й небажання дивитись в його сторону.

— Вирішила прогулятись до міста, — не затримуюсь із зухвалою відповіддю, яку можу собі дозволити в присутності інших. Якби були наодинці, навряд чи наважилась демонструвати свій норов. 

— Вже не боїшся підсмажитись? — замість того, щоб попросити вибачення за те, що ледь мене не задушив, провокує новий конфлікт. 

— Йди до біса! Виявляється, що ти не єдиний такий особливий, хто може керувати полум’ям в мені, — демонстративно розвертаюсь до нього спиною. Здебільшого не для того, щоб здаватись безстрашною, а щоб приховати страх з яким наважуюсь йому перечити.  

— Що ти маєш на увазі? — продовжує свердлити поглядом вже мою спину.

— У їхнього князя ідентичний браслет і його дотик допоміг приборкати вогонь, тому обійдусь якось без твоєї присутності поряд, — знову повертаюсь до нього, щоб бачити його очі й оцінити рівень люті, яку можу спровокувати, та натомість викликаю геть іншу емоцію.

— Цього не може бути! Ти впевнена? — очікує мого підтвердження, не зводячи свого прискіпливого погляду. І в цьому погляді більше здивування й розгубленості, ніж ознака гніву.

Я тільки киваю.

— Ну тоді вітаю! — додає після кількасекундної паузи.

— З чим? — дивлюсь на Севастіяна, наче на ідіота.

— Швидше за все від тебе спробують позбутись при першій ліпшій нагоді. Люди не люблять того, що не можуть пояснити. Ти для них загроза, яку потрібно знищити. Маєш унікальну можливість побути на моєму місці.

— Облиш! Ти спеціально хочеш мене налякати, щоб я картала себе за те, що намагалась втекти. Не схоже на те, щоб їх головнокомандувач переймався власними вміннями, — шепочу надто голосно, чим привертаю до нас увагу інших.

 Севастіян вирівнюється в сідлі й на мить замовкає, а коли чоловіки продовжують щось бурхливо обговорювати, вже тихіше додає:

— А ти не думала, що про його вміння просто нікому не відомо? Він демонстрував свою силу на людях? — ставить запитання, яке змушує задуматись. 

 Князь й справді не робив нічого такого, щоб могло видати його внутрішню силу. Її змогла відчути тільки я, коли він торкнувся моєї руки. Прикушую нижню губу ледь не до крові.

— Думай, що хочеш, та в місті я вже нічим тобі не допоможу, — продовжує свої залякування Севастіян. І варто зізнатись, що вони спрацьовують.

 Прекрасно усвідомлюю чого добивається, та в цьому він має рацію і з ним важко не погодитись. Попри свою варварську зовнішність, мізки у нього працюють на відмінно. Він здатен прорахувати усі можливі варіанти наперед. 

— Ти хочеш, щоб я тебе благала про допомогу? Не дочекаєшся! Думаєш, я не знаю, що ти так просто не відпустиш сили, які зараз в мені. Інакше б не став наздоганяти. Вони тобі потрібні, — озвучую те, що доходить до мене не одразу. 

— Розумна дівчинка, тільки ти все так ускладнила, що я готовий з тебе їх витрясти.

 Його слова вкотре звучать, наче погрози від яких тілом розноситься тремтіння. Далі їду вже мовчки, ігноруючи його присутність й роздумую над тим, що робитиму, коли опинюсь у місті. Все зайшло аж надто далеко. Що, коли він має рацію і метушня князя пов’язана зі страхом, та чому тоді не позбувся від мене одразу? Що задумав? Підступи очікують на кожному кроці. З однієї сторони мене переслідує психопат, який намагається повернути свої сили, а з іншої взагалі навіть не здогадуюсь, що може на мене очікувати попереду, якщо проігнорую його попередження. Севастіяну вкотре вдається посіяти в моєму серці зерно сумнівів в правильності прийнятого рішення. Моя впевненість безслідно розвіюється за вітром, залишаючи по собі розгубленість й страх. Я все-таки вирішую добратись до міста й випробувати там свою долю в пошуках найбільш правильного рішення, або плану подальших дій. Я досі сумніваюсь, що Севастіяну можна довіряти, тим більше після останньої ночі. Та невпевнена, що він дозволить мені це зробити. Я бачила на що він здатен і йому не складе особливих зусиль спекатись вимушеної компанії. Взагалі не розумію, чому досі зволікає. Невже очікує, що піду з ним добровільно.

— Щось ти затихла, — глузливо додає спонсор мого поганого настрою, нагадуючи про себе.

— Чого не можу сказати про тебе. Як на буркотуна, сьогодні ти напрочуд балакучий, — вкотре міряємось рівнем зухвалості. Схоже ми вже отримуємо від цього певне задоволення. Я так точно, особливо коли вдається гідно йому відповісти й на деякий час він замовкає.

 Під вечір мої побоювання стосовно воза справджуються й на черговій перешкоді, відвалюється колесо. Під мої оглушливі крики віз перевертається на бік, та Севастіян встигає піймати, коли вивалююсь з нього. Розплющую очі, які заплющила, коли готувалась до зіткнення із землею. Серце стукотить, наче зараз проб'є діру у грудях й побіжить наперед. 

— Дякую, що не дозволив впасти. Навіть не знаю якби виколупувала дрібні камінці зі свого обличчя.

— Невже таки дочекався твоєї вдячності? 

— Міг би й змовчати, якщо ввічливість не пасує твоїй брутальній зовнішності.

— Завелика спокуса вкотре побачити твої надуті від гніву губи й погляд озлобленого ховрашка.