Розділ 9. Князь

 Впевнено крокую лісом назустріч невідомому. Намагаюсь не відставати від чоловіків, щоб не заблукати й не повернутись до Севастіяна, котрий, мабуть, лютий, наче цербер. Коли виходимо на галявину, ідея піти з ними вже не здається наскільки вдалою. Виявляється тут у них цілий військовий табір, або щось типу перевалу, де мене зустрічають й проводжають своїми хтивими поглядами інші воїни. Здається, вони мене не за ту прийняли. Принаймні перешіптування й посвистування в мою сторону тільки підтверджують моторошні здогадки. Сподіваюсь, що найдревніша професія не виявиться наскільки древньою й мені не випаде можливість випробувати її на собі. Яка ж  дурепа! — картаю себе через власну дурість й мимоволі починаю озиратись назад до лісу. Ймовірність залишитись із Севастіяном, якою я знехтувала вже не лякає мене більше за можливі майбутні перспективи, які яскраво вимальовує моя фантазія. 

— Хлопці, а в нас сьогодні гості, — наче на підтвердження рівня моєї тупості, несподівано вигукує один із чоловіків і його слова доповнює регіт інших воїнів.

 Нервовий смішок, який мимоволі виривається з моїх вуст, неправильно ними трактується і їм здається, що я не менш рада зустріччю із ними, ніж вони зі мною, що спочатку так і було, поки переді мною не відкрився увесь масштаб проблеми.

— Ну, що ж Софіє, сьогодні ти перевершила саму себе — шепочу, усвідомлюючи в яку халепу втрапила. Залишається надіятись, що накручую себе й мені просто хочуть допомогти. Як кажуть люди: «В страху очі великі», а в мого вони вже встигли повилазити з орбіт. До такого життя мене не готувало.

 Поки ми ще йдемо, мені вдається хоч якось зберігати спокій і я навіть намагаюсь запам’ятати дорогу назад до лісу. Та не впевнена, що зможу скористатись цим шляхом, залишаючись при цьому непоміченою. Табір складається з безлічі наметів, схожих на палатки для кемпінгу, які ми минаємо один за одним. Вони знаходяться на достатньо близькій відстані. Біля окремих із них розводять багаття й намагаються щось приготувати. Тут достатньо гамірно й людно. Сподіваюсь, що вночі все зміниться й у мене з’явиться хоч крихітна можливість звідси вислизнути непоміченою.

 Навіть уявити не можу куди мене ведуть, та все стає зрозумілим, коли ми зупиняємось біля одного із найбільших наметів, який судячи з усього знаходиться в центрі цього імпровізованого наметового містечка й належить їх ватажку чи головнокомандувачу. Хтозна-хто тут заправляє усім цим розсадником чоловічого тестостерону. Всередину спочатку входить один із воїнів, а потім виходить й киває іншому, вказуючи завести туди мене. Ноги вмить стають ватяними й починають підкошуватись в колінах. Ще б пак, мені ж невідомо, кого я можу там побачити й чим може закінчитись для мене подібна зустріч. Та вибору мені не залишають, підштовхуючи всередину. Невже елементарні правила етикету чоловікам цього часового періоду невідомі, — подумки обурююсь, адже обуритись в голос не вистачає сміливості.

 Я таки не помилялась, коли здогадувалась, що поведуть мене до головного. Ним виявляється доволі молодий чоловік приємної зовнішності, можливо мій ровесник, який зустрічає нас всередині. Його густе темне, як у Севастіяна волосся сягає шиї й прикриває вуха, закручуючись на кінчиках. Одягнений не менш незвично, ніж його люди. Довга сорочка оздоблена орнаментами сягає колін й доповнена паском з коштовного каміння. Поверх сорочки в нього не менш вишукана накидка, чи плащ. І вишенька на торті — яскраві червоні чоботи, наче ноги у лелеки. Він прискіпливо сканує мене своїм поглядом, затримуючись трохи довше, ніж цього хотілося б на моїх спортивних штанах. Холод пробігає спиною через зухвалість з якою це робить. За інерцією й сама переводжу погляд на власні ноги, намагаючись зрозуміти, що ж так привернуло його увагу. Він неначе вивчає мене. Коли у відповідь вражено витріщаюсь на нього, моя шкіра вкривається сиротами. Помітно, що його тіло загартоване в боях. Хоч він й здається молодшим за Севастіяна, та життя в пришвидшеному темпі зробило з нього чоловіка. Схоже у цьому часі людям довелось виборювати місце під сонцем грубою силою. Він стрункий і високий.

— Мої люди повідомили, що знайшли тебе у лісі неподалік й ти запевняла, що тебе хоче вбити невідомий чоловік, якого ніхто не бачив. Це правда? — нарешті перериває цей незручний момент й говорить першим, не випускаючи мене з поля зору. Помічаю як його погляд затримується вже на браслеті. Розумію, що з цим можуть виникнути проблеми.

 Замислившись над власною відповіддю, усвідомлюю, що починати з брехні — не найкращий спосіб, який може значно ускладнити й так не просте становище. Як-не-як сподівалась від нього отримати допомогу. Звісно й говорити про стрибок у часі, думаю не варто, адже мені не відомо як тут все влаштовано.

— Так. Все так і було, — підтверджую слова чоловіка й помічаю, як його погляд знову ковзає по клятому браслеті. — Єдине, на чому хочеться наголосити це те, що його не побачили ваші люди, бо він цього не хотів.

— Звідки в тебе така дорога річ? — дивиться прямо у вічі, наче налаштовується відчути в моїй відповіді брехню. — Судячи з твого вигляду, подібні речі дозволити ти собі не можеш.

 До мене доходить на що він натякає і мені не подобається, що вже для себе зробив висновки, які суперечать дійсності.

— Я його знайшла в печері, в якій заблукала напередодні.

— Знайшла чи вкрала? — ошелешує своєю гучною заявою, чим пробуджує в мені лють. Я вмить закипаю від образливих звинувачень в мою сторону.

— Я не крадійка! Від цього клятого браслета більше проблем, ніж від усіх моїх попередніх пригод разом узятих! Я б сама із задоволенням від нього позбулась, якби могла його зняти.