Розділ 8. Спонтанне рішення

 Щоб в черговий раз не запалати синім полум'ям, вирішую скупатись в озері. Рішення приходить спонтанно, коли мій погляд чіпляється за гладеньку поверхню водойми, осяяну сріблястим місячним світлом. В лічені хвилини звільняюсь від одягу й пірнаю в прохолодну воду, позбуваючись крихітних язиків полум'я, які вже встигли огорнути моє зап'ястя під браслетом. Розігрітому біля вогнища тілу, доводиться миттєво пристосуватись до температури води в озері. І це вже великий подвиг, позаяк мені надзвичайно важко це зробити у звичних умовах. Тільки тепер можу видихнути з полегшенням й роздивитись все навколо. Вода вже не здається такою крижаною й допомагає трохи розслабитись. Шум міні водоспаду заглушає всі інші звуки довкола й відвертає мою увагу від роздумів, які провокують емоційний штурм. Не хотілося б будити Севастіяна через ще одне багаття, яким стану я, якщо не навчусь себе контролювати. Зараз мені випала чудова можливість побути наодинці у відносно безпечному місці й насолодитись душевним спокоєм, який дарує вода. Вночі це місце ще більш чарівне. Помічати прекрасне у простих речах вважаю однією із кращих рис власного характеру. Це допомагає мені впоратись зі стресом й звільнити голову від згубних думок. Принаймні наскільки це можливо. 

 Блиск браслета на зап'ясті помітний навіть під водою. Якщо забути, що він зі мною зробив, то важко заперечити його невимовну красу. Якби таку річ мені подарував коханий чоловік, я б була в щирому захваті. Та схоже я не з тих, хто очікує на подібні подарунки, натомість роблю їх собі сама, хоч й не спеціально 

— Іншого разу ще й прокляте кільце до набору потрібно буде підібрати, — бубоню собі під ніс. — Прокляття мені личить, ідеально поєднується із вродженим невезінням. 

 Мимоволі задумуюсь над тим, чи не пов’язані нещастя в моєму житті із гріхами минулих поколінь. Невже я й справді можу бути далекою родичкою тієї Роксани. Може це зовсім не випадковість, що саме я натрапила на кістки й відшукала злощасний браслет. В цьому є сенс, та немає жодної користі для мене. 

 Накупавшись досхочу, повертаюсь до багаття, щоб трохи підсохнути й підсушити вологий одяг, який змушена була натягнути на мокре тіло, позаяк змінного не маю. Брудний комбінезон довелось трохи випрати в озері. 

 Від дивних нечітких звуків, схожих на бурмотіння, яке починає доноситись до моїх вух, крихітні волосинки по всьому тілу повільно стають дибки, а шкіра вкривається сиротами. Затамувавши дихання, спрямовую погляд на сплячого чоловіка, губи якого щось без зупину шепочуть. Наважуюсь підійти ближче, та не поспішаю його будити. Він говорить незрозумілою для мене мовою. Його до цього моменту спокійне обличчя спотворюється страхом й приреченістю. Ці емоції, непритаманні йому, як я вважала до цієї миті, помічаю вперше. Дивлячись на Севастіяна навіть уявити страшно, що могло його так налякати. 

 Не знаю як себе поводити у цій ситуації й чи варто його будити. Та коли помічаю, як починає підсвічуватись його шкіра, наче під нею перетікає не кров, а справжнє полум’я, мої сумніви розвіюються і я схиляюсь над ним. Боюсь, що зараз спалахне уві сні. Та цього не стається. Натомість він несподівано розплющує затуманені очі й хапає своєю кремезною рукою мене за горло, перекриваючи доступ свіжому повітрю. Не встигаю навіть пискнути, задихаючись під тиском його руки на моїй шиї. Здається, що це кінець. Намагаюсь дотягнутись до нього ногами, водночас роблячи марні спроби розтиснути його пальці, щоб вдихнути, та він міцно утримує мене на відстані витягнутої руки. А сил в нього більше, ніж достатньо. Намагаюсь хапати повітря ротом, наче викинута на берег риба, та це не дає очікуваних результатів. Життя повільно мене покидає. Сил боротись геть не залишається. Знаю, що здаватись не можна, та одного розуміння замало.

 Він дивиться прямісінько мені у вічі, та наче не помічає. Складається враження, що дивиться крізь примару, що зараз не тут, не в цьому лісі, не зі мною. Сльози котяться моїм обличчям. І коли я вже подумки прощаюсь із життям, з його очей спадає пекельна пилина. Він відпускає мене зі смертельного полону, послаблюючи хватку, та не забирає руки повністю. Вона все ще на моїй шиї. І коли мені вдається вирватись, я падаю на землю, жадібно ковтаючи повітря й намагаючись відкашлятись. Ніяк не вдається надихатись й внормувати дихання. Він різко підривається й кидається до мене, та я починаю панікувати ще більше. Цей чоловік ледь мене не вбив! Відповзаю якомога далі поки не вдається закричати. Однією рукою все ще тримаюсь за горло, а іншу виставляю перед собою, дозволяючи зрозуміти йому, що не хочу, щоб він наближався. Та це на нього не діє. Йому байдуже на мої бажання.

— Не підходь! — зрештою вдається вимовити бодай слово. Голос все ще хриплий та добре, що взагалі здатна вимовляти бодай якісь звуки. Все могло закінчитись значно гірше для мене. — Тепер кожен сам по собі й мені байдуже які плани в тебе були стосовно мене! Я більше не залишусь з тобою ані секунди! — Роблю перші спроби підвестись на рівні ноги.

 Він мовчить й більше не намагається наблизитись, адже бачить у якому я стані. Істерика накриває з головою. Мене всю трясе. Я була готовою майже до всього, окрім того, що від мене забажають позбутись першої ж ночі.

 Коли вдається підвестись, просто йду навіть не замислюючись куди. Мені байдуже. Головне, щоб якомога далі від цього моторошного типа. Я більше не збираюсь грати за його правилами. З мене годі! Та Севастіян про все це іншої думки.

 У гніві навіть не помічаю, що він направився слідом і всього за декілька кроків відчуваю, як мене підхоплюють й закидають на плече, наче мішок із картоплею. Злість миттєво заволодіває кожною клітинкою мого тіла.