Розділ 7. Ніч у лісі

 Чоловік одягає сорочку й кудись йде, залишаючи мене наодинці. Не насмілююсь запитати куди саме й сподіваюсь, що ненадовго. Поки його немає шарахаюсь від кожного звуку й сиджу, наче на голках. Серце тарабанить, як на марафоні по бігу. Намагаюсь себе хоч чимось відволікти, та це не так легко зробити. Дрібна живність на деревах, наче спеціально випробовує грані мого терпіння, несподівано випурхуючи із гілля дерев.

 Севастіян повертається невдовзі із впольованою здобиччю у вигляді двійко бідолашних зайців, які нещодавно ще безтурботно бігали цими лісами. Як він їх впіймав — для мене загадка, адже засобів для цього у нас точно не було. Зайчиків звісно шкода, та я вже уявляю які вони на смак. Голод куди сильніший за відчуття жалю до тваринок. Ніколи не замислювалась над тим якою жорстокою можу бути коли мій шлунок порожній. Вегетаріанкою я ніколи не була, але м'ясо із супермаркетів суттєво відрізняється від того, що приніс Севастіян. Як кажуть, очі не бачать, серце не болить. Вдома єдиними постраждалими від мого голоду могли стати чизбургер або хотдог із супермаркету, якщо я не мала змоги приготувати страву самостійно у себе на кухні.

 Він напрочуд легко розводить багаття. Ще б пак! Не кожен може похизуватись вмінням викликати полум’я із власних долонь. Досі не розумію як це взагалі фізично можливо. Та коли починаю про це замислюватись стає тільки важче. Навіть сльози стримати не вдається. І це не залишається поза увагою спостережливого чоловіка, який намагається приготувати нам вечерю. Знаю, що поводжусь, наче капризне дитя, та коли подібне описується у книгах, все здається значно простішим. Героїня демонструє силу, відвагу, завзяття, напрочуд легко адаптується до незвичних умов. На жаль, як виявилось, я далека від книжкових ідеалів. 

— Що знову не так? — відкладає зайців й спрямовує свій погляд на мене. Тильною стороною долоні відводить темне пасмо волосся, яке спадає на його обличчя.

— Все не так! Я хочу додому. Я не повинна тут бути! Це неправильно, ненормально!

— В цьому важко з тобою не погодитись, та ти вже тут й не в змозі щось змінити, як власне і я. Схоже ми обоє заручники ситуації.

— Але в тебе є хоча б шанс потрапити додому на відміну від мене. Ти прекрасно орієнтуєшся у цій місцевості навіть у цьому часі. Тебе хоч щось знайоме оточує, а для мене все чуже. 

— Ти вже бачила одну з моїх домівок, тому не варто поспішати з висновками. Тим більше нам досі невідомо в який саме період нас занесло і що саме це спровокувало. Здогадки в мене звісно є, але я не впевнений.

— Не поділишся? — втираючи сльозу, спрямовую свій очікувальний погляд на чоловіка.

— Краще не зараз. Навіщо марно давати тобі надію.

— Я не готова до всього цього! Я просто хотіла урізноманітнити власне життя.

— І тобі це вдалось. Сумніваюсь, що щось може урізноманітнити його краще за подорож у часі.

— Правду кажуть, що потрібно боятись власних бажань.  

— В будь-якому випадку потрібно змиритись й прийняти все як належне. Змінити вже нічого не можемо, та ми хоча б живі й не валяємось у когось під ногами, — знову відводить погляд й повертається до приготування.

— Що ти мав на увазі, коли казав, що я тебе пробудила?

— Кістки, які ти бачила у печері належали моєму народові, а скелет — мені.

— Ти зараз серйозно? — моя насмішкувата посмішка миттю вивітрюється, коли я усвідомлюю, що він не жартує. — Ти звісно чималенького зросту, але скелет був просто гігантським. Він був нелюдським як і інші кістки.

— А я хіба казав, що людина? — з цікавістю спостерігає за моєю реакцією.

— Але й не дракон! Ти ж не хочеш сказати, що можеш перетворюватись у те, що я бачила у печері. Та й рогів на твоїй голові не бачу.

— Не знаю якими вимальовує твоя уява драконів, та називали мене по-іншому — змієм, а мій народ — зміїним. Наш вид вважали божеством, та це не заважало людям нас ненавидіти. Вони були впевнені, що нам не місце серед людей і в цьому мали рацію. Страх керував їхніми вчинками, змушував бачити у нас ворогів від яких мріяли позбутись. І їм майже вдалось, та з’явилась ти й ось я тут, разом з тобою.

 Невідривно дивлюсь на Севастіяна з надією, що цими байками просто намагається відвернути мою увагу від  гнітючих роздумів, та коли він про це говорить, на його обличчі відбивається непідробний смуток й гнів. Жодного натяку на фальш. Він свято вірить у те, про що розповідає. Чомусь у цей момент не наважуюсь йому заперечити, усвідомлюю, що його історія не має щасливого закінчення. І байдуже, якщо не все, про що говорить — правда.

— Що сталося з вами у тій печері? — його колючий погляд змушує пожалкувати про озвучене запитання.

— Це вже немає жодного значення! — повертається до приготування вечері й дозволяє зрозуміти, що більше не хоче розмовляти на цю тему. За маскою байдужості приховується нестерпний душевний біль, який його переслідує з моменту пробудження. Я не бачила як це відбулось, та впевнена, що усвідомлення ситуації в цілому й розуміння, що вижив тільки він, було гірше смерті. 

 Розумію, що не останню роль у всьому цьому жахітті відіграла славнозвісна Роксана, зовнішністю якої за прикрим збігом нагородили мене. І в цю ж секунду мене накриває ще одне усвідомлення. За увесь час, який пролетів після мого пробудження на плечах Севастіяна я не бачила власного відображення. Може я й не у своєму тілі. Звучить звісно як справжня маячня, та зважаючи на події, які мене спіткали напередодні, заперечувати це було б нерозумно.